Читати книгу - "Вождь червоношкірих (Збірник)"

Джозефа уважніше придивилася до мертвого хижака. Дживанс ніжно поплескав того по масивній лапі, яка завиграшки могла вбити однорічне теля одним ударом. Оливкове обличчя дівчини почервоніло. Чи був то сором справжнього спортсмена, якого обманом змусили змагатися із набагато слабшим суперником? Погляд потеплішав, із напівзаплющених очей зник холодний насмішкуватий блиск.

— Мені дуже шкода, — знітилася дівчина, — але він здався мені таким великим і стрибав так високо…

— Бідний старий Біллі хотів їсти, — швидко відреагував захисник покійного. — Ми привчили його стрибати. Так він зазвичай заробляв у таборі вечерю. Заради шматка м'яса він ладен був качатися по землі з задертими догори лапами. Коли він побачив вас, мабуть, подумав, що ви його нагодуєте.

Раптом очі Джозефи розширилися від жаху.

— Я могла вас застрелити! — вигукнула вона. — Ви кинулися просто під кулі. Ви ризикували життям, щоб урятувати друга! Ви молодець, містере Дживанс. Я симпатизую чоловікам, які люблять тварин.

Тепер королівна дивилася на Дживанса із захватом. Врешті-решт романтичному героєві вдалося вибратися з-за водевільних лаштунків. Мрія Дживанса починала набувати чіткіших обрисів.

— Я завжди любив тварин, — сказав він, — коней, собак, кугуарів, корів, алігаторів…

— Ненавиджу алігаторів, — перебила Джозефа, — гидкі брудні тварюки!

— Я сказав алігаторів? — виправився Дживанс. — Звісно, я мав на увазі антилоп.

Добре серце Джозефи підказало їй, що вибачень замало. Дівчина простягнула тремтячу руку. В куточках чорних очей забриніли дві великі сльозинки.

— Будь ласка, вибачте мені, містере Дживанс. Будь ласочка. Я слабка дівчина і дуже злякалася. Мені невимовно шкода Білла. Ви не уявляєте, як мені соромно. Якби я могла повернути час назад!

Дживанс узяв дівчину за руку і тримав її якийсь час, доки у ньому змагалися великодушність і печаль. Нарешті благородство перемогло біль від втрати Білла. Джозефа зрозуміла, що її жахливий вчинок пробачили.

— Прошу вас, не говоріть більше про це, міс Джозефа. Біллі своїм виглядом міг налякати не тільки юну леді. Хлопцям я все поясню.

— Ви точно не зневажаєте мене? — схвильована Джозефа підійшла до Ріплі ближче. Її очі сяяли приязню і щирим каяттям. — Я б зненавиділа того, хто вбив моє кошеня. Як сміливо було з вашого боку ризикнути життям, щоб урятувати друга! У вас добре серце! Небагато чоловіків здатні на таке!

Поразка обернулася перемогою! Водевіль перетворився на драму! Браво, Ріплі Дживанс!

Над землею запанували сутінки. Містер Дживанс не міг відпустити Джозефу на ранчо саму. Він знову осідлав коня, не звертаючи уваги на обурене іржання, і поїхав за дівчиною. По зеленому килиму соковитих трав поруч мчали королівна і чоловік, який любив тварин. Запах прерії, запах родючої землі й ніжних диких квітів вкривав молодих людей густим п'янким серпанком. На горбах завивали койоти. Королівни не бояться койотів. І все ж…

Джозефа під'їхала ближче до ковбоя. Простягнула маленьку долоню. Дживанс узяв її у свою руку. Коні мчали копито до копита. Руки сплелися, і власниця однієї з них прошепотіла:

— Я нічого не боюся, але подумати тільки! Напевно, мені було б непереливки, якби я зустріла дикого кугуара! Бідолашний Білл! Я щаслива, що ви вирішили мене провести!

Король О'Доннел сидів на веранді.

— Здрастуй, Ріпе! — закричав він. — Це ти?

— Він провів мене, — відповіла Джозефа. — Я затрималася, тому що заблукала.

— Спасибі, Ріпе! — сказав коров'ячий король. — Залишайся ночувати на ранчо, повернешся до табору вранці.

Дживанс не залишився на ранчо, поїхав до табору. На світанку треба було виганяти череду теличок. Він попрощався і помчав геть.

За годину, коли у домі запанувала тиша і темрява, Джозефа в нічній сорочці підійшла до дверей спальні й гукнула крізь весь мощений цеглою коридор до короля:

— Таточку, пам'ятаєш старого кугуара, його ще називали Півторавухий Диявол, — того, що зарізав Гонсалеса, вівчаря містера Мартіна, і задрав п'ятдесят телят на ранчо Саладо? Я вбила його сьогодні на переправі Білого Коня. Поклала двома пострілами з тридцять восьмого, коли він стрибав на жертву. Я впізнала його за порізаним вухом, яке Гонсалес пошматував мачете. Ти б сам пишався такими пострілами!

— Мала забіяка! — прогримів Тихий Бен із темряви королівської опочивальні.

Джонсон Сухий Струмок збовтав уміст пляшечки. Так радила інструкція, в іншому разі сірка повністю не розчиниться. Потім Сухий Струмок налив трохи суміші на маленьку губку і почав дбайливо втирати рідину у волосся. Крім сірки, чудодійний препарат містив свинцевий цукор, одеколон і екстракт насіння кучелябки звичайної, себто стрихнін. Сухий Струмок натрапив на рецепт у недільній газеті, гадаю, прийшов час пояснити, як сильний чоловік докотився до такого неподобства.

Колись Сухий Струмок був вівчарем. Джонсона звали Гектор, але його охрестили за назвою ранчо, щоб не плутати з Джонсоном Мокрим В'язом, хлопцем, який розводив овець на Фріо нижче за течією.

Роки життя поруч із вівцями стомили Джонсона Сухого Струмка. Врешті він продав ранчо за вісімнадцять тисяч доларів і переїхав до містечка Санта-Роза, щоб спробувати на смак життя міського джентльмена. Від природи неговіркий і похмурий чоловік років тридцяти п'ятьох чи тридцяти вісьмох незабаром перетворився на неприємну відлюдькувату істоту — старого парубка, який має хобі. Хтось пригостив Сухого Струмка полуницею — і він захворів на неї.

Сухий Струмок купив будинок на чотири кімнати і цілу бібліотеку з питань вирощування полуниці. За будинком був садок, який Джонсон перетворив на полуничні грядки. У старій сірій вовняній сорочці, коричневих шкіряних штанях і чоботах на високих підборах він днями лежав на розкладачці під великим віргінським дубом, вивчаючи