Читати книгу - "Порожня труна"

Два почуття крають мені душу — кохання до Амелі й любов до нашого сина. З'єднайте їх у моєму серці, що сходить болем, і я довіку дякуватиму…

Суддя аж захлинався словами. Порухом руки Жюв зупинив його, тоді і підвів до дверей і легенько штовхнув у плечі: іди, мовляв.

Сходами, що вели на горішній поверх, скрадався чоловік. Зо чверть години в нього пішло на те, щоб відкрити потайні двері, — чоловіком тим, звісно, був Жюв. Цієї ночі саме він стежив за професором Полем Дропом, проник за ним у квартиру і бачив, як хірург піднімався на загадковий поверх, з якого іноді долинали промовисті звуки й радісний дитячий сміх.

Жюв нечутно ступав східцями, вкритими м'яким килимком, а серце мало не вискакувало з грудей. Вночі він добре чув дитячий голосок, а тепер, прочинивши двері, знову почув його; голосок той співав колисанку, і в Жювових вухах бриніли ясні й чисті слова та рядки:

Ми в лісочок не підемо. Всі кленочки вже посохли.

Жюв вибрався на самий верх і опинився ніби в передпокоїку, у який виходило чимало дверей. Інспектор зупинився, щоб, перш ніж рушити далі, роздивитися, як слід. Серце його калатало, душу повнила радість. І він мало не промовив уголос: «Атож, це воно, я цілковито певен. Тепер я маю докази, що Поль Дроп — негідник. Себастян Перрон слушно звинувачував його в шантажі. То хірург викрав малого Убера з ферми дядька Клемана і потай ув'язнив».

Тицьнувши пальцем на двері перед собою, Жюв розчулено додав:

— Він за цими дверима… Хлопець тут, я чую його спів.

Ми в лісочок не підемо…

Інспектор нечутно підкрався до самих дверей, бо ж тих, хто стеріг дитину, треба заскочити зненацька, не дати їм оговтатись. Узявшись за ручку, Жюв прислухався. Обстеживши замкову шпарину, він упевнився, що двері не замкнені. Досить повернути ручку, і він побачить дитину, а, може, й того, хто спробує не віддати її. Але раптом Жюв спохмурнів. Звісно, він позбувся страшного тягаря, бо таємницю розгадано. Проте такої розв'язки він не сподівався. Досі він вірив у безневинність і чесність професора Поля Дропа, кілька тижнів спостерігав, як він працює, і впевнився в його високому фахові, коли той опікувався Елен. А тепер виходить, що цей визначний, майже геніальний учений, світило науки — жалюгідний чоловік, здатний викрасти дитину і вимагати за неї гроші. «Ехе-хе! — сумно зітхнув Жюв. — І звідки такі виродки беруться?»

Інспектор розчахнув двері і вскочив до кімнати. В ній одна навпроти одної сиділи дві жінки. Побачивши його, обидві вражено зойкнули. Інспектор мовчки їх роздивлявся. Старшу він одразу впізнав: то була Фелісіте, найстарша віком медсестра з клініки Поля Дропа. Кілька днів тому вона раптово зникла, і Жюв здогадувався, чому: Поль Дроп, звісно, звелів їй стерегти дитину. А навпроти, розчісуючись перед дзеркалом, сиділа молода смаглява жінка з ангельським личком і мрійливою посмішкою. Якщо Фелісіте нібито приголомшив несподіваний візит інспектора, то молода жінка не звернула на те ніякої уваги; нітрохи не бентежачись, вона розчісувала волосся, втішено роздивлялася себе в дзеркалі.

Жюв став зазирати під меблі, потім схопив Фелісіте за плече.

— Дитина? Де дитина? — різко спитав він.

Фелісіте розгубилася.

— Яка дитина?

— Годі, годі! — гримнув на неї Жюв. — Не ламай комедію, я знаю, що вона тут. Що ви з нею зробили?

Не отримавши відповіді, Жюв відступив на два кроки і раптом на його обличчі застиг подив. Бо молода жінка, що досі мовчки розчісувалась, ніжним і чистим, як срібний дзвіночок, голосом заспівала:

Ми в лісочок не підемо, Всі кленочки вже посохли.

Цей дивовижний голос Жюв упізнав одразу. А дивовижним він був тому, що належав не дитині. З жіночих грудей линув дитячий голос! Не було найменшого сумніву, що то співала ця жінка. Отже, Жюв помилявся, гадаючи, що пісню, яку не раз чув, співав маленький Убер. А співала насправді оця молода жінка перед ним.

— Даруйте, пані, — мовив інспектор тій дещо дивній жінці.

Проте Фелісіте підвелася й зашепотіла йому на вухо:

— Добродію, не зважайте на неї — Дельфіна божевільна.

Але й це не пригасило подиву Жюва. Він і досі не міг отямитись. Поки він був у кімнаті, в голові помалу проясніло. Інспектор, придивляючися до ніжного, вродливого личка жінки, яка співала дитячим голосом, впевнювався, що риси її йому знайомі. Де він міг бачити жінку? Але Фелісіте все йому прояснила. Дельфіна! Хто така Дельфіна? Ага!.. Жюв уже пригадав. Напруживши пам'ять, він раптом згукнув:

— Дельфіна Фаржо!..

Щойно він вимовив ці слова, як молода жінка, вражена тим ім'ям, обернулася до нього. Невпевнено всміхнувшись, вона заплескала в долоні й весело, мов дитина, заспівала:

Ми в лісочок не підемо, Всі кленочки вже посохли.
XXI
ХТО Ж ВИКРАВ ДИТИНУ?

Бідолашна божевільна й далі відчужено співала колискову, лагідними, затуманеними очима роздивляючись Жюва перед собою.

Інспектор, коли минуло перше сторопіння, не зважаючи на те, яке враження справляє на доглядачку недужої стару Фелісіте, став повторювати:

— Дельфіна Фаржо!

О, тепер він уже пригадав цю жінку й трагічні події, учасницею і жертвою яких стала Дельфіна Фаржо! Це ім'я і ця