Читати книгу - "Чорний вовк"

— Ви повинні щось зробити, товаришу солдат! — підохочував розгубленого і безпорадного «пампушку» батальйонний інструктор. — Ви ж так добре почали!

Штенцл заметушився.

— Май розум, Лізо! Ти ж не можеш мене так підводити, — зашепотів він їй на вухо і злегенька смикнув поводок. — Шукай, шукай слід! «А ти думаєш, що я не відчуваю його? — нечутно свистіла носом Ліза. — Все-таки ти ніякий не провідник».

— Слід! Шукай! — повторив нещасний Штенцл.

З ввічливості Ліза опустила ніс і понюхала повітря. Її не обходило, що слід був затоптаний. Вона одразу розпізнала, що слід належить Петржічкові, якого вона щиро не любила, і, якби не новоспечений провідник, одразу б узяла слід.

Штенцл весь спітнів. Він бачив, що на нього дивляться всі офіцери — і свої, і прибулі з штабу (а ніхто з них не знає, що це він перший день провідником). Найгіршими були допитливі погляди підполковника, які наче говорили: чоловіче, я тебе застукав, і ти не викрутишся; от доведи тепер, що і незграбний солдат може бути в такий момент на своєму місці!

Штенцл бачив, як інші собаки мчать через луг, Дракон уже летів по схилу, і всі на довгих повідках, а за ними швидко бігли провідники. «Якщо вона візьме слід, — у відчаї думав Штенцл, — і почне так бігти, я п ніколи в житті не дожену. Скандал буде на всю бригаду».

— Так що, Лізо? — підохочував капітан собаку. Навіть його це вже починало мучити.

Вона злегка заметляла хвостом. Знову взяла слід і повернула у протилежний бік.

— Але — то клас! — багатозначно сказав капітан підполковникові.

— Я бачу! — здавалося, що підполковникові це навіть не подобається.

— Враховується також і час, — попередив Штенцла батальйонний інструктор.

— Та я знаю, — зітхнув новий провідник і знову потяг за поводок, намагаючись повернути Лізу.

— Облиште, вона йде правильно, — зупинив його інструктор. — Старайтесь не повертати їй голову.

Ліза не поспішала. Тут і там принюхувалась до сліду, який саме робив півколо навкруг спостережного пункту. Поважно і неквапно вийшла на косогір, сердито буркнула на крота, що заворушився в своєму глиняному будиночку.

Ліза ніколи не ризикувала. Її не цікавив слід «бачений», вона орієнтувалась тільки по нюху, тоді як Принц, забачивши кінець сліду на прим’ятій траві, одразу пускався по ньому, і це було погано. Йти весь час тільки по нюху — ото була справжня майстерність. Правда, траплялося, що слизова оболонка носа, звикнувши до постійного запаху, переставала його відчувати, але Лізу це не лякало. Вона одфоркувалася, трохи бігала, хапаючи носом свіже повітря, А з ним і багато інших запахів, і, таким чином провітривши ніс, поверталася знову до свого сліду.

Ішла Ліза спокійно завжди. І хоча зір у неї був прекрасний, більше довіряла все-таки нюхові. І тільки там, де ніс її зраджував (скажімо, на кам’янистому грунті), вона лягала й починала роздивлятися. Знала, що все в природі, навіть волосина, має свою тінь. І якщо тільки людська нога залишила слід, тіні будуть неправильні. Лізин погляд помічав звичайний камінчик, який зрушила людська нога. Цей камінчик порівняно з іншими був темніший, бо зісподу вогкий.

Провідник Штенцл високо піднімав ноги, очі в нього лізли рогом. «Це вони для мене зробили навмисне! — думав він. — Знають же, як я не люблю підніматися на цей пагорб».

Пагорб той, власне, був незвичайний. Тут у кущах сховано безліч різних технічних засобів для виявлення порушника — варто було тільки зачепитись, і вгору вже злітала ракета. А для провідника найбільша ганьба, коли він сам натрапить на таку річ.

Але Штенцл бачив, як вправно йшла собака.

— Молодець, — похвалив він Лізу. — Диви, ми вже звідти вибралися! Це нещастя мене минуло!

Вони були вже на пагорбі, і підполковник витяг бінокль, бо вважав, що Ліза кинеться вперед. Трохи зловтішно він уявляв собі, як цей товстий солдат побіжить за нею. Там, нагорі, слід тягнувся вздовж ріллі, і його було добре видно.

Але Ліза зробила щось незрозуміле. Вона вишкірила зуби на провідника, наче справді сміялася. Потім почала описувати маленькі півкола, дивлячись при цьому на Штенцла.

— Слід, Лізо! Шукай, шукай! — вигукував Штенцл у відчаї.

— Не кричіть на неї так! — гукнув знизу капітан Гаєк, який уже відкрито сміявся, бо зрозумів маневр хитрої собаки.

Розгублений Штенцл зашепотів:

— Ну, шукай, шукай, моя хороша Лізочко! Дивись, який прекрасний слід, якраз для тебе. Ти ж не можеш мене підвести, собачко…

— І не співайте їй колискової, вона військова собака, — знову озвався знизу той противний інструктор. — Собака розуміє тільки ваші довгі голосні. Не «шукай», а «шукааай»! І не «хороша», а «хороооша»! Вона розуміє тільки, що таке оте довге «а» і довге «о»!

— Шукааай! — запищав уже зовсім збитий з пантелику Штенцл.

Інструктор помалу піднімався схилом за ними.

— От халепа! — скаржився Штенцл. — Завдала ж ти мені мороки! Противна ти собака, Лізо. А я ж носив тобі й твоїм цуцикам щодня молоко! Невдячна! Ще й смієшся! Не кажи, я знаю, що ти смієшся і навмисно плутаєш мене. Посоромилася б!

Проте Ліза й не думала соромитись. Сиділа на початку добре помітного сліду і, здавалося, запитливо дивилась в очі своєму новому провідникові. Сміялася з нього: «Так ти хочеш бути моїм провідником? Саме ти, чоловіче добрий? Звичайно, то буде ганьба, але не моя! І не підлизуйся!»

Коли прапорщик піднявся на вершину пагорба, то побачив кумедну картину. Бідолаха Штенцл рачкував, показуючи слід Лізі, яку він держав на довгому поводку. А Ліза спокійно сиділа і з цікавістю позирала на нього.

— Тепер я вже не знаю, хто з вас пес, а хто провідник, — зауважив батальйонний інструктор.

Присоромлений Штенцл підвівся і почав обтрушуватись.

— Я не знаю також, хто кого в цю мить повинен поважати. Собака людину чи людина собаку. Тільки, — тут інструктор підвищив голос, — собака теж не знає. Ця тварина з вас, нещасний