Читати книгу - "Дивний світ"

загальмував. За вервечкою червонуватих дюн, які вони щойно минули, відкрилася простора улоговина з пласким коричнево-бурим дном. У центрі улоговини блакитними півкулями здіймалися куполи Бази. Біля найбільшого куполу на високій щоглі тріпотів на вітрі червоний із золотим гербом прапор.
* * *

— Загадки, суцільні загадки, — сказав професор Микита Бардов — «шефуня», як його називали поміж себе співробітники станції.

Шефуня був неквапливий, масивний, червонолиций, бородатий. Говорив густим басом із металево-дзвоновим відтінком. Його незворушність і спокій у найважчих, навіть екстремальних ситуаціях вважалися зразковими. На станції існував неофіційний, але всіма визнаний еталон стійкості й витримки, — «одна шефуня» — величина, близька до нескінченності, в малих частках якої оцінювалася витримка решти учасників марсівлі.

Шефуню відрізняли ще виняткова коректність, залізна логіка, непохитна воля й апостольська доброта. При необхідності викартати когось він завжди переходив на здрібнілі й пестливі форми мови.

За фахом він був планетологом. Декілька років працював на місячній базі. Його кандидатська дисертація, присвячена історичній селенології[111], відразу принесла йому докторський ступінь. Шефуня був автором усіх марсіанських програм, начальником першої й четвертої марсівель. Тепер він залишався ще й на п’яту…

Щойно він стисло й лаконічно розповів новій зміні про головні підсумки роботи четвертої марсівлі.

— Що стосується завдань п’ятої, — він зробив довгу паузу, — привезену програму доведеться де в чому змінити. Продовжуватимемо буріння, атмосферні спостереження, геофізику… Біологічні дослідження треба скоротити, тому що вони нічогісінько не дали.

— А лід? — швидко запитав Мак.

— Біологи зосередять увагу на вашому крижаному керні[112]. Їм цього цілком достатньо.

— Буде ще лід із шахти, — сказав Кирило. — Проходка шахти закладена у проекті, і я тепер думаю, що шахту слід проходити крізь покривний лід. Треба лише вибрати відповідне місце…

— Це дуже добре, що ви так думаєте, — ласкаво кивнув шефуня. — І містечко треба вибрати… А ось із самою проходкою, може, зачекаємо? Га?

— Але як же так! — вигукнув Кирило. — Шахта — це свого роду цвях…

— Е-е, дорогенький, — загудів шефуня, — «цвяхів» у наших марсіанських програмах цілі бочки. — Він зітхнув. — Річ у тім, що я ще не сказав вам, можливо, найголовнішого. Необхідно буде займатися однією позаплановою… проблемою. Тут у нас виявилися місця, в яких у людей виникають, — шефуня примружився і зробив довгу паузу, — ну, скажімо, наразі… галюцинації… Навіть масові, якщо вважатимемо «масою» трьох чоловік. Усі наявні засоби індивідуального захисту — всюдиходи, скафандри, зокрема важкі нічні, придатні, як ви знаєте, для відкритого космосу, не допомагають. Не допомагають і захисні поля. Якщо «галюцинація» виявляється тривалою — в межах години чи більше того, — він кашлянув і знову зробив паузу, — може настати непритомність, після якої людина тривалий час перебуває у стані крайньої психічної депресії. Можливі й тяжчі наслідки.

— Схоже на захворювання, — обережно відзначив Кирило.

— Ми спочатку так і гадали. Але головний медик, — шефуня вказав на Мака, — вважає інакше… Про свою точку зору він потім сам розповість. Уперше це трапилося… — Шефуня обвів питальний поглядом присутніх.

— Три місяці тому, — швидко підказав Мак.

«Відразу після нашого відльоту з Землі», — подумав Кирило.

— Сьогодні рівно вісімдесят шість діб Марса з того дня, як це трапилося вперше, — продовжував Бардов. — Першим був Азарій Горбунов — геофізик. Він потім за власною ініціативою ще двічі потрапляв у цю… пригоду. Його довелося… ізолювати, і ми відправляємо його звідси… у досить важкому стані.

— Психічному? — спробував уточнити Кирило.

— Крайня депресія, що переходить у маревний стан і параліч рук, — пояснив Мак.

— Вочевидь, усе-таки нервове захворювання, — відзначив Кирило.

Мак заперечно труснув рудою головою.

— Потерпіть, колеги, у вас буде час усе обговорити, — м’яко зупинив їх Бардов. — Отож, уперше ми з цим зіткнулися вісімдесят шість днів тому. І сталося це в каньйоні Копрат…

— У печері — в одному з північних відгалужень каньйону, — додав Мак. — Ми там були разом з Азарієм, але в печеру він зайшов сам… — Мак замовк і збентежено поглянув на начальника.

— Продовжуйте, голубе, — прогудів шефуня, — у вас виходить значно цікавіше.

— Даруйте…

— Продовжуйте, продовжуйте, а я поки відпочину.

— Він довго не виходив назад і не відповідав на мої радіосигнали. Довелося йти за ним. Я знайшов його у глибині печери без свідомості. Ми витягнули його назовні. Мені допомагав Атіф — він був третім у нашій поїздці. Ми з Атіфом тоді нічого підозрілого в печері не помітили… Коли ми привели Азарія до тями, він розповів…

— Що він тоді розповів, не так важливо, — відзначив шефуня, — тим більше що надалі повторювалося приблизно те саме… Спасибі, Маку, ви дуже допомогли мені… Пригода в печері Копрата так зацікавила Азарія, що він вирішив повторити її. Під приводом ще якихось геофізичних спостережень він вирушив у Копрат з наступною дослідницькою групою, заліз у ту печеру й сидів у ній доти, поки знову не знепритомнів. Щоправда, цього разу він записав на диктофон свої… гм, спостереження чи… відчуття. На Базу його привезли в несвідомому стані, і він потім хворів понад місяць.

Печеру ми ретельно обстежили у скафандрах вищого захисту, але нічого цікавого й тим більше підозрілого не виявили. Азарію, коли він видужав, було заборонено брати участь у польових поїздках. Для себе я вирішив, що Азарій натура пристрасна, дуже імпульсна: у нього емоції нерідко випереджали логіку й тверезе міркування вченого — просто надірвався в тутешніх нелегких умовах, та й працював він дуже багато. Наш головний медик, — шефуня знову вказав на Мака, — спочатку теж погоджувався зі мною, пояснюючи «казус Азарія» нервовим перенапруженням. Проте незабаром, а точніше за тридцять три дні до прильоту «Вітру часу», історія повторилася.

Цього разу зовсім у іншому місці — на головному нашому космодромі, де сідали і