Читати книгу - "Дивний світ"

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

З російської переклали В. Геник, С. Литвин

Свідомість поверталася поволі. Спочатку виникло відчуття тиші й мороку. Відтак я відчув своє тіло… Де я і що зі мною? Власне, хто я? І потім, чому я не знаю, хто я? Ймовірно, був хворий чи поранений?.. А може — автомобільна катастрофа? Чому нічого не бачу? Невже осліп?.. Наважуюся ворухнутися, і це вдається дивовижно легко. Підношу руку до голови і намацую опукле скло шолома. На мені шолом? Колись уже було таке…

У пам’яті спливає вервечка сріблястих літаків. Бетон злітної смуги. Суворе обличчя з синюватим шрамом на щоці — командир нашої ескадрильї… Я полегшено зітхаю. Тепер знаю, хто я. Я — військовий льотчик морської авіації Штатів Джон Сміт. Увечері ми вилетіли бомбити відступаючі колони фашистів. Мене збили біля Руана по наш бік фронту. Треба лежати і чекати, поки розшукають. Ніч скоро мине…

Якийсь час лежу спокійно. Відтак згадую про стрільця-радиста. Що з хлопцем? Чи живий? Намагаюся окликнути його в шоломофон, але не чую навіть звуку власного голосу. Дріт обірваний? Шарю в темряві…

Ні, це не тісна кабіна літака. Навколо порожнеча. Пальці натикаються на еластичну гладку поверхню підлоги, намацують якісь уламки, обривки дротів… Відтак оце — шорсткий шматок пористого каменю. Не бачу його, але добре знаю, що це базальт із дна Тихого океану. Він знаходився в герметично закритому футлярі з прозорого аллофану. Я часто дивився на темний пористий камінь і думав… Про що я думав? Ніяк не можу пригадати, і знову повертається неспокій…

Здається, Джона Сміта не цікавили базальти, коли він був льотчиком морської авіації. Був?..

А чому «був»? Значить, я вже не льотчик? Думки знову починають плутатися. Може, це сон? У шпиталі після поранення мене часто мордували кошмари. Стоп, тепер твердо знаю, що я не на фронті. Фронт — це було давно…

«Леді і джентльмени, через декілька місяців світ відзначатиме річницю закінчення світової війни. До цієї дати ми приурочимо…»

Дивовижно знайомий голос! Я певен, що чув його зовсім недавно… Голос і шматок базальту… Базальт тримаю в руці. Дивно, що камінь без футляра. Невже аллофановий футляр розбився? Неможливо. Він з біса міцний, цей аллофан.

«Джентльмени, тут усе гранично міцне. Сто відсотків безпеки…»

Знову в моїх вухах звучить той самий голос. Про чию безпеку йде мова? Про мою, Джона Сміта? Однак зі мною щось трапилося. Треба постаратися збагнути, що саме.

Намагаюся підвестися, повертаю голову. Слава Творцеві, зліва виразно видно неяскраву червонувату цятку. Світло! Перше світло в пітьмі. Що це — вічко приладу чи далека зірка? І яка відстань розділяє нас: метр, десятки кілометрів чи світлові роки? Чи не все одно. Я бачу… Тепер у мене є мета. Поповзу туди.

Обережно підводжуся. Яким незвичайно легким здається тіло! Роблю декілька рухів. Під ліктями й колінами хрустять уламки. Звідки стільки уламків? Обережно відгортаю їх зі свого шляху. Пальці натикаються на щось… Невже я не сам у цій пітьмі?! Рука інстинктивно відсмикується.

«Сміливіше, Джоне Сміт! Адже ти вже пригадав, що був льотчиком морської авіації. Сміливіше, й ти пригадаєш усе решта».

Я знову витягую руку: маленький вузький каблук, зігнуте коліно, еластична тканина скафандра, тонкі пальці голої руки. Вони холодні, мов метал.

Тремтячими руками повертаю нерухоме тіло. Намагаюся знайти кріплення шолома. Але шолома немає. Руки натикаються на пасма довгого волосся.

«Кетрін?.. Кетрін Мілс тут?!»

І тоді згадую все…

Це сталося цілком несподівано… Арчі вже провів основне гальмування. Ракета лягла на орбітальний курс. Я не відривав погляду від екрану телевізора. За двадцять кілометрах під нами пливли гори невідомого світу…

Уступчасті жовто-білі плоскогір’я, обведені окрайками густих тіней, спадали до плоских яскраво-жовтих низовин, схожих на піщані пустелі. Гладка поверхня пустель з незбагненною швидкістю змінювалася горами. Ланцюги виблискуючих піків пропливали внизу. По їх посічених тріщинами схилах швидко ковзала маленька сигароподібна риска — тінь нашого «Атланта».

Виднокрай, незважаючи на значну висоту польоту, здавався зовсім близьким. Сліпучо білі гребені високих гір здіймалися там у чорне небо і відкидали до підніжжя зубчасті фіолетово-чорні тіні. «Атлант», не зменшуючи швидкості, мчав уперед, і гори мовби никли, пливучи назустріч; а на зміну їм з-за обрію з’являлися все нові й нові велетенські нагромадження каменю. Це був неймовірний фантастичний візерунок яскравого світла й непроглядної тіні — здиблена і розтріскана поверхня планети, що пережила страхітливі катаклізми минулих епох.

У шоломофоні посадкового скафандра пролунав хрипкий голос Арчі:

— Увага, зліва по курсу кратер Арзахель. Йду на посадку. Увімкнути амортизацію крісел.

Поворот важеля амортизатора — і крісло мовби зникає. Але вже наступної миті порожнеча стає пружною і наростаюча сила люто втискує в неї ослабле тіло.

Дихати важко. Зображення на телеекрані втратило різкість, а можливо, просто потемніло в очах.

Я ще встиг розгледіти на екрані обрій, що поволі повертався, кошлатий край біло-фіолетового сонячного диска в зоряному небі, кільце чорно-білих урвищ. Кільце швидко насувалося знизу. На