Читати книгу - "Новітнє вчення про тлумачення правових актів"

Спроби побудувати в Україні правову державу та утвердити принцип верховенства права, що почали здійснюватись після набуття Україною незалежності, передбачали необхідність осмислення формулювань Конституції. За таких умов украй ризиковано було позначати Конституцію як Основний Закон України. Оскільки Україна є держава — суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова, то позначення Конституційним Судом України Конституції як «Основного Закону держави»[152] формально-юридично було цілком коректним, бо випливало із змісту Конституції. Інша справа, що позначення Конституції України у її преамбулі як Основного Закону України було невдалим. Не треба було взагалі позначати Конституцію як Закон хоч би і Основний, але ж це зроблено. На значення Конституції як такої, що має найвищу юридичну силу, це не впливає, бо з цього приводу в частині другій ст. 8 Конституції формулюється спеціальне положення. Але внаслідок цього виникли проблеми при визначенні на підставі Конституції порядку внесення змін до неї. І визнання Конституції Основним Законом відіграло тут роль засобу внесення правової невизначеності у відповідні відносини. З політичної точки зору, С. П. Головатий повністю правий, коли стверджує, що Президент не повинен мати права вето стосовно законів про внесення змін до Конституції. З точки зору формально-юридичної, твердження С. П. Головатого вимагало дещо іншої аргументації.

Позначення Конституції як Основного Закону України вплинуло на науку і на зміст університетських курсів, що вивчаються на юридичних факультетах. Студентів стали навчати, що закони поділяються на конституційні і звичайні. Цей поділ законів називається традиційним, а його критерієм визнається їх юридична сила. При цьому до конституційних законів віднесені не тільки Конституція, закони про внесення змін до неї, а й закони, «прямо передбачені Конституцією й такі, що конкретизують її зміст». Решта законів називаються звичайними[153]. Ідея конституційних законів прийшла до нас із-за кордону, зокрема із Росії, але ж там вона має конституційне підґрунтя: конституційні закони виокремлюються в ст. Конституції РФ, стосовно них встановлено особливий порядок їх прийняття. У нас же вийшло, що ідеєю поділу законів на конституційні і звичайні не підняли відповідні закони до рівня Конституції, а Конституцію опустили до рівня закону. Установчий характер Конституції був нівельований, Конституційний Суд України визнав, що право «вето» Президента України поширюється і на закони про внесення змія до Конституції України[154].

У будь-якому випадку уже позначення Конституції як Основного Закону України не можна визнати як позитивний досвід. Це треба було усвідомити і не повторювати невдалі правові рішення. Проте так не сталося.

2. При прийнятті 16 січня 2003 р. Цивільного кодексу цей законодавчий акт було визнано «основним актом цивільного законодавства України». Суди певною мірою сприйняли цю вказівку законодавця як таку, що має регулятивне значення. Так, в Інформаційному листі Вищого господарського суду зазначається: «...Слід враховувати, що відповідно до частини другої статті 4 ЦК України основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Тому в разі, якщо норми ГК не містять особливостей регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання, а встановлюють загальні правила, які не узгоджуються з відповідними правилами ЦК України, слід застосовувати правила, встановлені ЦК України»[155]. Тут положення, яким Цивільний кодекс визнається «основним актом цивільного законодавства України», було поставлене навіть вище вказівки на те, що «законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання» (ч. 2 ст. 9 ЦК), що особливості регулювання майнових відносин суб’єктів господарювання «визначаються» Господарським кодексом (ч. 2 ст. 4 ГК).

Наведене роз’яснення Вищого господарського суду можна було б враховувати при тлумаченні законодавчих положень, якими певні законодавчі акти визнаються основними чи основоположними, якби це роз’яснення не спростовувало правило, яке випливає із логіки законодавства і яке тисячоліттями визнається в середовищі фахівців. Йдеться про правило «lex spesialis derogat generali». Якщо Господарський кодекс згідно ч. 2 ст. 9 ЦК і ч. 2 ст. 4 ГК встановлює особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання, тобто особливості регулювання певних відносин, що є частиною цивільних відносин і не виходять за їх межі, і до того ж встановлює правила, що не узгоджуються з Цивільним кодексом, то називати такі правила загальними ніяк не можна.

Надалі пошук юридичного змісту у положенні про Цивільний кодекс як основний акт цивільного законодавства ще більше утруднюється тим, що це положення ст. 4 ЦК доповнюється правилом про те, що актами цивільного законодавства визнаються закони, які приймаються відповідно до Конституції та Цивільного кодексу. Отже, закони, що прийняті не у відповідності до Цивільного кодексу, взагалі не можуть визнаватись актами цивільного законодавства. Але це загальне правило не може застосовуватись усупереч численним спеціальним правилам, що стосуються певного кола цивільних відносин. Відтак доходимо висновку про те, що регулятивне значення положення про Цивільний кодекс як основний акт цивільного законодавства втрачається зовсім.

3. Основоположним у ядерному законодавстві України визнається Закон «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» у його преамбулі. Цей Закон і правові норми, що ним встановлені, поширюється на обмежене коло суспільних відносин, а тому встановлені ним правові норми зазвичай підлягають переважному застосуванню як спеціальні за об’єктивним критерієм — за сферою їх дії. Що стосується визнання цього Закону основоположним, то ця обставина ніяк не впливає на правозастосування. Воно не має навіть того значення для вирішення юридичних колізій, яке має визнання закону чи правових норм, які ним встановлюються, спеціальними, визнання закону чи певних його положень особливостями правового регулювання.