Читати книгу - "Поцілунок Елли Фіцджеральд"

чарка.. Сивий, худенький.. знівечена рука в темній рукавичці.. ясно-блакитні очі трохи розгублені: блудний син завжди звалюється отак раптово, десь із темряви.. з холодної гірської дороги лісами до свого забутого дому.. Тут трохи гамірно.. щось я втомився.. піду трохи приляжу.. підводиться.. Рік підтримує під лікоть.. рипучими дерев’яними сходами на верхній поверх.. де довгий ряд хоромів для мисливців.. може, їх і не чути, поряд у нього кімнатка.. заходимо усередину.. велике вікно.. ліжко, прикрите стареньким покривалом.. на стіні у рамці подяка від самого президента йому, ветеранові світової війни.. Ось диплом Ріка.. бакалавр мистецтва.. ось молодший брат Джон у військовій формі.. ветеран В’єтнаму.. тепер він у божевільні.. недалеко тут.. Батько приліг на бік.. ніби задрімав.. Амаліє.. Ти писала в останньому листі, що за Ріком через якийсь місяць відійшов його молодший брат Джон у божевільні.. і ти сказала тоді, що Рік нарешті зможе побути зі своїм нещасним братом.. він так мало зазнав добра за життя.. і Рік зможе якось приголубити його тепер.. коли вони нарешті побачаться.. А батько лишився сам?

Я вже не пам’ятаю, коли в нас було останнє затемнення сонця.. кінець весни, а може, й літо.. Тато увесь час лежав у себе в кімнаті і дивився в вікно.. а я тоді трохи був коло нього.. і вмовляв вийти надвір.. я тебе винесу трохи на свіже повітря.. У нас був полотняний шезлонг.. я розіклав його у затінку під дубом.. намостив подушок, щоб не муляло в боки.. Він довго не згоджувався.. йому зовсім не хотілось дивитися на затемнення.. а мені здавалося, що то мало б його трохи розворушити.. бо хіба може щось інше так подіяти, як затемнення сонця.. Весь час довкола гавкали і вили собаки.. Але батько мав якийсь, може, глибший страх у собі перед небесним знаменням.. мені теж трохи моторошно... але зневага до небесної вистави могла бути ще гірша.. і не пам’ятаю як — але, врешті, він таки лежав у затінку, вперто не дивлячись на небо.. Але аж тепер я відчув: усе довкола тоді крутилося над ним.. отут.. отут, над річкою Стримбою.. в затінку величезного білого дуба.. під подвійним шатром трохи менших і шовковиці.. і яблуні.. напівлежить у ще польському лежаку Бодзьо Лишега.. довічний учитель німецької для цілої Тисмениці десь останніх піввіку.. Хіба це не глибше за якесь там у небі затьмарення? Я відчував тоді, може, як ніколи.. бо все життя тікав від нього.. старався, може, й просто наперекір — дихати інакше.. думати інакше.. Аж тепер.. уже надто пізно.. надто пізно відчув, що хочу ловити кожне його найтихіше слово.. бо лише він на цілий світ може мені сказати найсуттєвіше.. кожен його порух був найсправжніший.. кожна примха — наймиліша.. Але він мовчав і не дивився вгору..

Не лише він.. усе раптом зіщулилось.. завмерла річка Стримба і Ворона.. і кожна риба стиснулася у своїй лусці.. Закляк, згус сік у кожнім дереві, кожнім листку.. і на все падала тінь подвійна.. на листі і на землі була трохи розмита якась подвійна чи навіть потрійна тінь мініятюрних півмісяців чи півсонць.. ми всі були кроплені тінями.. може, й тому так вили пси довкола.. А може, він так затято завмер.. наче намагався з останніх немічних сил втриматися тут.. не відірватися від землі.. Хоч саме в ньому — це я тепер гадаю.. саме в ньому тоді зібралась найбільша сила.. наче він знов стояв на воротах, у тому светрі, кашкеті.. у своїх алібабах.. завзято і незрушно.. на сей раз не пропустить жодного удару..

Він напівлежав — і коло нього ми стояли: Миросько Шкорута і Славко з Квочаків.. вони побачили його з вулиці і відчули — що в такий момент мають бути поруч.. І я — його марнотратний син.. і для нас кожне його слово вже було откровенням.. навіть тиша.. його мовчання.. і я спитав Мироська про лебедя.. Бо всі знали — він доглядав його день у день.. аж поки той не пропав.. Василько — так називався він — останній з двох пар лебедів у нас на Стримбі.. Але як вже лишився сам — то підпливав аж до нашого черпала.. ще коли тато ходив.. і навіть вхопив якось тата за руку і не пускав.. На зиму його ловили саком — як велику білу рибу — аби кригою не порізав собі груди.. і зимував тоді вже у своїй різьбленій хатці.. Але якось потепліло серед зими.. а на той раз йому не підрізали крила.. забули.. і якось удень Василько змахнув крильми — перелетів над цехами хутрової фабрики.. Люди все бачили.. покружляв і сів собі на Ворону.. Видко, на той час вона розмерзлася.. Сумно йому самому стало.. Він з власної волі ніколи б сюди не прилетів.. яке тут життя?.. І так уже довго.. дуже довго наплавався нашою Стримбою коло фабрики.. Миросько Шкорута сам був колись вивезений на Сибір і набідувався там — день у день варив йому якусь кашу.. Але, може, Василькові вона вже не лізла.. і Вороною помаленько поплив попри Чорнодолу.. далі під Великий Міст.. десь плив.. десь перелітав — де замерзло.. Люди бачили його здалека — то там.. то там..

Але Миросько увесь час біг за ним і кликав Василька додому.. аби той вертався.. бо не сьогодні-завтра знов мороз і він загине.. Той не слухав і безпечно плив собі — якнайдалі від обмерзлих ледом берегів.. тримався на бистрині.. і так він заплив аж на Америку.. а Миросько не міг вгнатися за ним, бо там, під тими скалами, дуже глибокі сніги.. Там нема вже кому помогти.. і Миросько сам мало не згинув у тих снігах.. А там далі — вже за Америкою в підпечерах — там на Вороні є якась гребля коло млина.. я там ніколи не був.. то кажуть — місцеві хлопи кидали звідти з моста згори на Василька сіті.. але він і там якось прошмигнув.. Але більше його Миросько вже не видів.. Кажуть, що десь ніби навесні хтось чув за нього аж десь у Підлужжі — аж там, де Ворона впадає у Бистрицю — а та вже у Дністер.. що ніби аж там він пристав до берега.. Але що далі..