Читати книгу - "Захребетник"

Обличчя Августа Пумпернікеля страдницьки спотворилося. Однак майстер Люстерка знав точний засіб. Добрий запотиличник і келих емурійського врятували скарбівничого від конфузу, а з’їдене й випите ним — від зміни місця проживання.

— Гуляємо?

— Гуляємо!

— Ходімо звідси!

Із настанням темряви місто перемінилося. Вулиці покреслили незліченні гірлянди ліхтариків. Зв’язані ниткою, посміхалися черепи, вищирялися рогаті пики й вовчі морди, фиркали іскрами балухаті жаби. Всюди грала музика: скрипалі й лютнярі, дударі й цимбалісти, ложкарі й варганісти змагалися за титул кращого шпільмана.

На площах співали й водили хороводи.

— Понаїхало тут!!! — захоплено репетував якийсь хлопчисько, тікаючи від няньки.

За будинками в піднебесся із тріском і шипінням злітав феєрверк. На чорному оксамиті повільно гаснули іскристі розчерки. В очах рябіло від строїв і масок, моторошних і потішних. Магів хтось гукнув, і Люстерка, церемонно вибачившись, пірнув у морок, звідки вже не повернувся.

— Агов, ви далеко? — попитав Пумпернікель.

— Шукай тверезого! — долинуло здалеку.

— Безнадійно, — резюмували маги хором.

Незабаром вони пустилися навприсядки — хто кого перетанцює. Саме тоді до них прибилася гарненька гомофеліночка.

— Свято! — розчулено сказав їй скарбівничий, утираючи скупу чоловічу сльозу. — Радіти треба!

— Порадіємо, красунчику? — підморгнула киця.

Потім вони хотіли піти на лекцію про «нелетальне співробітництво», але потрапили на публічний диспут. Ну так, це Пумпернікель усіх туди затяг. Киця бажала усамітнитися з «красунчиком», Гарпагон вимагав лекцію, Матті з Фартом було наплювати, а скарбівничий здер із тумби афішу про диспут, де значилося: «Тема: щільність проходження бісів у мінімізованому вигляді крізь портали обмеженої пропускної здатності».

Маги не відразу допетрали, що йдеться про споконвічний камінь спотикання софістів-прикладників і схоластів-емпіриків: скільки бісів за хвилину протиснеться крізь вушко голки? Зате скарбник зметикував блискавично — кинувся в бій. Відтіснивши від аспідної дошки якогось заїку з перекошеним від зловживання обличчям, він демонічно розреготався, зітер ганчіркою опонентове обчислення й заходився коло власного.

Сьогодні Август Пумпернікель був у якнайліпшому настрої. Формули та рівняння сполучалися, народжуючи істину. Та легко спростовувала саму себе, двоїлася, троїлася, породжуючи у свою чергу суперечки… Учасники диспуту охали, ойкали та підкидали догори чепці, зірвані з дам, що пробігали мимо. Час від часу скарбівничий просив аудиторію підказати йому числові значення: радіуси кривизни овалу вушка, пропорції мінімізованого біса, комфортну відстань між сусідніми бісами…

Останнє питання викликало ревіння захвату серед бісівської братії:

— Правильно!

— Не бажаємо, як оселедці в бочку!

— Давай комфорт!

— Давай, арифмете! Розраховуй на нас!

Біси, мов горохом, сипали цифрами.

У підсумку Пумпернікель таки вивів остаточну формулу, підставив у неї все, що було потрібно, й оголосив, що за хвилину крізь вушко голки пройде 144 758 бісів. Аж ніяк не 13 мільйонів, і навіть не 666 легіонів, як твердили попередні дослідники цього питання.

Заперечити результат ніхто не наважився.

Зрадівши, біси потягли Пумпернікеля відзначати видатне наукове досягнення. Незадоволена таким розвитком подій, дівка-перевертень буквально прилипла до скарбівничого. Не залишалося сумнівів, що так чи інакше, як не києм, то палицею, але вона таки доможеться свого. Здається, блискуча перемога кавалера в диспуті ще більше заохотила гомофеліну.

Куди подівся Гарпагон, ніхто не знав.

Мабуть, не захотів іти на цвинтар.

Незабаром, заснувши на м’якій травичці в затінку якогось склепу, друзі зрозуміли:

«Старий мав рацію».

У льоху смерділо теплою гнилизною.

Сірі, з горбами та щілинами стіни були схожі на тіло прокаженого. По них тяглися труби, обліплені де товстою, а де тонкою іржавою коростою, брудом та пластівцями цвілі. Труб було багато: вище, нижче, біля ніг чи на рівні лиця. Горизонтальні жили трималися вертикальними стояками. У місцях з’єднання стирчали заклепки.

У трубах скиглило й брьохалося.

Здавалося, чудова зливна труба з ванної кімнати «Дракона й Лілії» переселилася сюди, пустила коріння, рясно розрослась — і забула щасливе дитинство, перетворившись на виродка-кракена, отруйну грибницю, кишківник якогось монстра.

Із найближчого наросту клубочилася пара: огидна, біляста, немов ікра в череві дохлої риби. Струмок коливався, сичав гадюкою, вився кільцями — й нарешті звертав до прорізу, схожого на дупло у хворому зубі. Там згущувалася пітьма. У мороці струмок розчинявся, додаючи вологи спертому повітрю. Весь час чекалося: ось зараз нарив прорве, пара