Читати книгу - "Куркуль"

Коли тільки почав сходити сніг, вирішили спершу обгородити місце для посіву. Для цього з десяток чоловіків вибралися подалі в ліс, приблизно за версту від поселення, обрали майданчик і почали визволяти його від каміння. Після — випилювали дерева, зносили кущі. Днів через десять сніг зовсім підтанув, і до початку квітня сонце вже й пригрівало, занурюючи у свої теплі ванни мешканців бараків. Час минав непомітно. Сашка звиклася з нехитрим тутешнім побутом: жінки збирали дрова, чистили посуд, ходили до невеликого озера за водою. Воші не давали спокою, розплодилися серед мешканців, стали щоденною бідою. У другому бараці двоє померло від запалення легенів, у них — одна бабуся, але ця швидше від старості, ніж від хвороби. Щоб поховати мертвих, довелося добу палити багаття, розм’якшуючи й прогріваючи землю. На галявині з’явилося своє кладовище — уже з десяток хрестів. І все це здавалося таким природним, ніби їм усім було призначено колись переміститися сюди й опинитися врешті в промерзлій північній землі. Життя йшло. Діти вибігали на галявину перед лісом, який зеленів ледь помітними малахітовими тонами. Ось-ось і весна почне пахнути. Тягар буття компенсувався красою природи. Малиновий північний захід сонця вражав уяву, заливав горизонт запальними відтінками.

Чоловіки з ранку йшли в поля, а ввечері поверталися. Вітер дмухав просто в обличчя й виганяв із голови погані думки, Федот поринув у роботу, працею намагався вгамувати занепокоєння в душі. Петро одужав і зійшовся з Сердюковим, який призначив його бригадиром. Старший Шевченко освоївся досить швидко. Усіма силами намагався не виділятися, а робити те, що потрібно. Порядку особливого в поселенні не існувало, але й сказати, що тут панувала анархія, не можна було. Керівник трудового осередку намагався довести всім, що він головний, тому через день влаштовував «пятімінуткі», зачитував із зім’ятої старої газети чергову партійну постанову. Сидіти в холодному бараці мало кому хотілося, отже, трудова повинність сприймалася спокійно — бригади обробляли ділянки, сподіваючись щось виростити на цілині.

Восьмого квітня зранку лив дощ, нервово вистукуючи по даху плутану мелодію. У поле вирішили не йти, тому частина висланих зайнялася відловом вошей, намагаючись звільнити одяг від настирливих чорних паразитів. Жінки прибирали в бараці, чоловіки затикали щілини, що з часом стали дірявими. Мерзенна й холодна погода якось гармоніювала з пусткою цих місць. Усі поселенці й досі ходили у валянках, тому що іншого взуття не було, діти були в шубах та теплих хустках. Федот сидів біля печі, сьорбав трав’яний чай, зварений із невідомого місцевого листя. Антонов майстрував самокрутку, поглядав по боках і кректав, ніби бачив усе це вперше.

— Чого ти бухтиш? — запитав його молодший Шевченко.

— Та удівляюсь, как ми, такіє разниє, всє сюда папалі, — відповів Антонов.

— Ну, попалі то й попалі, тобі воно шо?

— Как же так, Фєдот? Тут єсть умисєл.

— Який такий умисел?

— Пака нє знаю, нє знаю…

— Дуже дивні речі ти кажеш.

— Как знать, как знать…

Їхню розмову перервав Сердюков. Він підійшов до Антонова, навис над ним, немов хотів ударити ногою, але з якихось причин не наважувався.

— Чьо ти, таваріщ начальнік, іді лучше пазвані в квартіру, — заботав на фені Антонов.

— Нє понял, — дурнувато подивився на нього Сергій Палич.

— Ну ти і балван! — усміхнувся Антонов.

Сердюков ще покрутився біля них, покликав Петра, і вони пішли в бік виходу. Двері зачинилися. Дощ накрапав. Калюжа, що набігала з порогу, розливалася по дерев’яній підлозі й стікала кудись униз. Федот дивився, як вода біжить по деревинці, і думав, що тут буде постійна сирість, у якій легко плодитимуться комарі й північна мошкара на додаток до вошей. Жити їм скоро стане зовсім несила.

— А як ти потрапив сюди? — запитав Шевченко в Антонова.

Той нарешті скрутив цигарку, запалив сірника й зробив першу затяжку.

— Двє ходкі сідєл, вєрнулся к батє в сєло, а тут єво раскулачілі. Батя с мамкой помєрлі па дарогє, мєня вона паслалі куда падальше. Но я нє жалуюсь, кхе-кхе, — відповів той.

— Не жалуєшся? Ти хочеш сказати, що задоволений? — тепер настав час дивуватися Федотові.

— Такова панятія, как «давольний», я нє знаю. Главнає, што дишу, а значит, єщьо нужен на етай зємлі, — пробурмотів співрозмовник.

— А шо цей Сердюков, як він потрапив сюди? — запитав Шевченко.

— Он-та? Кхе, кхе. Ета — бивший прєдсєдатєль калхоза, нє сдал план по сбору зєрна, так єво сюди, как ти виразілся, — вишкірився Антонов.

— А жінка його де? — не вгамовувався Федот.

— Ох-ох. Какой ти любапитний. Загуляла, відать, с комбригом па дарогє, гаваріт — вишлі ані на станке, станція Пєтушкі, жратвой запастись, так єйо і нє відєлі больше. Бікса карочє, — резюмував колишній зек.

— Ось як. Бікса-вікса, можна сказати, — задумливо відповів Федот.

Сердюков здавався йому дивним — то дурником, то аж занадто розумним. Утім, різниця невелика, вирішив він. А між тим дощик перестав накрапувати. Діти вибігли з барака, слідом пішов і Шевченко. Тьмяне небо, затягнуте цинковими хмарами, нависало низько-низько. Горбаті хмари тяглися від одного краю неба до іншого. Посередині небес застиг сонячний диск, нагрітий до біло-золотистого світіння. Північ, похмура й відлюдна, оточила Федота, накрила його голою далечінню ліворуч і колючим безлистяним ліском праворуч. Він підвів голову — там, високо-високо, ледве помітно темніла пляма: птах ширяв над лісовими просторами, спостерігаючи за земними блукачами. Ось вона безмежна