Читати книгу - "Обережно: міфи!"

Не обмежуючись простим цитуванням брехні, він додає до неї ще й власну: «Важливо відзначити й таку деталь: Мазепа неодмінно підписував свої листи — “гетьман його королівської величності військ запорізьких”». А оскільки, як незаперечно встановлено, ніяких листів Мазепа до короля не писав і через горезвісного Соломона — який, нагадаємо, «у гетьмана Мазепи ніколи не бував» — не передавав, то, наголошує відомий діаспорний дослідник історії України Т. Мацьків (1995. — с. 185), Мазепа «не міг їх підписувати “гетьман його королівської величности”, як це хотів би мати Вишневський... З цього виходить, що Вишневський свідомо і навмисне, говорячи делікатно, написав історичну неправду»...

Та не будьмо надто прискіпливими до цього історика, адже далі він звично криє голу «правду–матку»: виявляється, цей майже «єзуїт» Мазепа ще до підходу любих його серцю шведів завчасно «заготував фураж на 53 тисячі коней і близько 60 пудів жита, у Чернігові зосередили 15 тисяч чверток хліба», але й на цьому вражий син не зупинився — що то значить «єзуїтська школа»! — а ще «прагнув зосередити на шляхах просування шведських військ амуніцію, зброю, військові припаси»... Покликаючись на шведські джерела, Л. Вишневський повідомляє вже й так, певно, добряче ошелешеному читачеві, що тільки в одному Батурині були зосереджені «великі склади бойових припасів» і навіть «70 металевих гармат».

Це не поодинокий випадок цитування автором саме шведських джерел (і це — віддамо належне мудрості нашого автора — слід визнати дуже вдалим і ефектним ходом, бо виглядає, ніби самі шведи свідчать проти «зрадника» Мазепи!). Та не можна не помітити й того, що, цитуючи шведського самовидця — «офіційного історіографа», як зазначає сам Вишневський, — Г. Адлерфельта про те, як шведи, просуваючись по Україні, «у селах... не зустрічали жодної живої душі й ніякісіньких припасів», він водночас абсолютно ігнорує інші щоденникові записи цього ж історіографа, зокрема такий (Мацьків, 1995. — с. 151): «Цар, хотячи помститися Мазепі... наказав Меншикову негайно заатакувати його столицю, поки шведи не прибули на допомогу. Меншиков напав на неї 3 листопада і добув її. Потім дав наказ вимордувати усіх без різниці віку і плоті... Рівно ж по–варварському сплюндрував і спалив все місто...»

Та й взагалі, Батуринську трагедію, що буквально сколихнула всю Європу, Л. Вишневський сприймає як звичайну «акцію»: «Водночас відбулася така важлива військово–політична акція, як ліквідація гетьманської резиденції в Батурині». І далі він з відчутним задоволенням констатує, що «великі запаси фуражу, продовольства, а також артилерія, ядра і порох, приховані в місті, були знищені. Таким чином, шведську армію позбавили важливого опорного пункту на шляху просування вглиб країни». І це все, що, з погляду нашого дослідника, варте уваги в цій «акції», яка сколихнула всю Європу! Невже попіл Батурина, невинна кров його мешканців, яких Меншиков, як писав 28 листопада 1708 р. прусський посол Кайзерлінг у листі своєму королеві, «alles masakriret», тобто усіх повирізав — «не виключаючи немовлят», наголошує Д. Бантиш–Каменський — не «б’є у груди» шановному українському історикові?! Чи варто тоді дивуватися тому, що, скажімо, В. Ключевський у своєму 5–томному «Курсе русской истории» взагалі не обмовився про цю моторошну масакру; та й С. Соловйов, який у своїй багатотомній «Історії Росії» подає найдетальніші описи усіх подій (у тому числі цитування листів і просто розмови), сподобився лише буквально на пару слів про «взяття та винищення» самого Батурина. Бо розуміли — мало честі від того Росії...

Зате гучноголосо — що «селянсько–козацька маса» Мазепу нібито не підтримала. Автор звично ігнорує відомості про те, що, як зазначає, наприклад, Н. Полонська–Василенко (1993. Т. 2. — с. 72), «були також протимосковські повстання в Полтавському полку та в частині Слобожанщини», а «між Ворсклою та Ореллю діяло 15000 повстанців», як і про перехід запорожців на бік «нелюбого» їм Мазепи та ще й у той час, коли шведські справи зримо погіршилися майже до безнадійності, про що пише й С. Соловйов.

Ще до об’єднання з Мазепою запорозькі козаки під керівництвом ушосте обраного кошовим отаманом К. Гордієнка, який, залишивши 1 березня на Січі наказним отаманом М. Симодченка, на чолі семитисячного війська «попрямував на Переволочну», «розгорнули бойові дії» проти царських військ, «що змінило на краще воєнну ситуацію для гетьманських козаків та шведів», зазначила відомий знавець історії українського козацтва О. Апанович (1998. — с. 73). Так, натрапивши під Царичанкою на «три тисячі російських драгунів під командуванням бригадира Кемпеля... запорозькі козаки рішуче атакували» і «понад сотню порубали їх, стільки ж захопили в полон, решту розігнали. Потім вони розгромили російське військо під Келебердою і здобули Маячку, Нові Санжари та інші населені пункти по Орелі й Ворсклі, очистивши територію до Дніпра й відкривши собі шлях для об’єднання з військами Мазепи й Карла XII».

А вже 26 березня Гордієнко «на чолі 8–тисячного Запорозького Війська... прибув до Диканьки, де перебував гетьман Іван Мазепа...» О. Оглоблин слушно назвав цю подію — перехід січовиків на бік гетьмана — «справжнім тріумфом» Мазепи–політика. А згаданий Д. Перрі наголошував (Мацьків, 1995. — с. 123), що навіть варварське знищення Батурина «не відстрашило козаків та українське населення допомагати Мазепі».

Насамкінець — цілком у дусі компартійного «хеппі–енду» — Л. Вишневський апофеозно завершує: «Зметені гнівом народним, Карл XII та його прибічник Мазепа змушені були втікати з території України». А саме джерело цього «гніву» — «селянсько–козацька маса» — певна річ, «рішуче висловилася за непорушність рішень Переяславської Ради 1654 року». І таке, зважте, пишуть наші, українські історики! Чого ж тоді можна очікувати від чужих, скажімо, російських?