Читати книгу - "Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1"

болю». Тобі не розповідали, що з більш ніж десяти підкорених народів патрійці були найнепокірнішими? Циркута наважилась полонити державу Патрію тільки після того, як цілковито скорила одинадцять інших, сусідніх. А зараз Патрія в ярмі вісім століть. Якого ще Стожара вона заслуговує? Чистого і невинного? Такий тут не виживе.

Я вражено дивилась на неї.

Воля кивнула.

— Так. Я розумію, що тобі важко. Як усвідомлюю і те, що ти почуваєшся винною. Напевне, через твої розбурхані почуття цей хлопчина тут і опинився. Ви ж з іншого світу, правда?

— Так. Але хіба є Стожари в тому світі?

— Цього я не відаю. Та знаю напевне, якщо ти тут опинилась, то прийшов час і ця земля тебе потребує. Потребує Патрія. Я ще не розумію, для чого, але ти тут неспроста. І цей Тарас… ти маєш розібратись у своїх почуттях до нього, вирішити цю справу і тоді тільки зумієш почати нове життя. Тому він тут. Ти притягла свою провину, аби її не стало, і ти змогла оновитись.

— Я можу відіслати його назад? — запитала я з надією.

Воля стенула плечима.

— Я не знаю, люба. Ти маєш і надалі читати книгу Стожарів і пізнавати себе, тоді й дізнаєшся.

Тарас раптом поворушився в безпам’ятстві і щось забурмотів.

Стримуючи тремтіння руки, я торкнулась його чола. Воно було гарячим.

— У нього жар.

— Так, він перемерз. Але ми його виходимо, правда? — мовила лагідно Воля, обійнявши мене за плечі. Я відчула, як на очі набігають сльози і схлипнула. Її полотняний одяг пахнув травами.

— Так, Воле.

* * *

— Мій світ зовсім інший, ніж цей. Те, що існує тут — магія, зілля, холодна зброя — для нас, як казка. Такі світи, як ваш, ми вважаємо вигадкою. Дехто пише про них книги чи знімає фільми.

— Що таке «фільми»? — запитала Златодара, схиливши голову набік. Ми сиділи з нею вдвох — дівчина принесла мені бульйон і пиріг з грибами, і поки я їла, Злата вирішила трохи повипитувати. Тим часом до Волі хтось прийшов і жінка вийшла до своєї лабораторії. Було чутно, як вона з кимось розмовляє за ширмою. Тарас досі був без тями, тільки часом легенько ворушився. Я здригалась від кожного його руху та ще змінювала пов’язки на чолі та зап’ястках хлопця, і змочувала їх холодною водою, аби збити жар.

Я хвилювалась, що він не одужає, і водночас боялась миті, коли повернеться до свідомості. Тоді почнеться щось… геть інше. Не схоже на моє попереднє життя в Павутинні. Минуле і теперішнє почали переплітатися.

Я труснула головою.

— Це коли люди створюють якусь історію, в ній грають актори, і потім можна переглянути її на одному зі спеціальних приладів.

— Хіба це не магія?

— Ні, це наука.

— І у вашому світі немає Стожарів?

— Наче ні.

— То як ти така народилась?

— Я не знаю. Я не народилась Стожаром. Хтось наділив мене цим даром, та я не розумію, хто і як. Коли починаю думати про це, голову пронизує болем і я пригадую тільки яскраве світло. Я погано пам’ятаю останні миті життя в своєму світі.

— Ти сумуєш за ним?

— Не дуже.

— А як же твоя сім’я? У тебе є батьки?

Я протерла очі пальцями. Повіки були гарячими, наче у мене також був жар.

— Мої батьки давно розійшлися. Тато пішов до коханки, а мама повсякчас займалась молодшим братом, в якого слабке здоров’я. Коли батько пішов із сім’ї, я «розкрутила» його на квартиру.

— На що?

— Ha власне житло. Я з багатої родини. Чесно кажучи, я страшенно переживала через те, що вони розлучились, але до цього давно йшло. І коли це сталось, то просто втекла від обох.

Сірі очі Златодари дивились співчутливо, що було для неї рідкістю.

— А цей рудий тут до чого? — кивнула вона в бік хлопця.

— А цей рудий, — легенько всміхнулась я, — повернув мене до життя.

— Хто він?

— Художник.

Розділ 2

Іван мене вдарив.

Дав ляпаса — сильного, болючого. В скверику біля мого будинку. За те, що ігнорувала його два дні. Йому набридли мої книжкові «запої».

Пішов.

То був перший раз у житті, коли мене хтось вдарив. Я навіть не плакала — просто прийшла додому і залізла в душ. Не подумала про те, аби прикласти до щоки лід, і на наступний день на ній красувався чималий синець. Одногрупники зацікавлено дивились на мене, але ні про що не запитували. Ще б пак. Вони не наважувались. Усі знали, що особистих пригод я на обговорення ніколи не виношу.

А я почувалася жахливо. Після того ляпасу і на наступний день не могла примусити себе взяти жодну книжку до рук. Десь на краю свідомості, поза ураженою гордістю і больовими рецепторами, хотілось подзвонити Іванові і попросити, щоб приїхав. Владнати з ним стосунки, щоб життя стало таким, як раніше. Зрозумілим. Таким, в якому мене не б’ють, коли я не хочу бачитись. Таким, де мені дарують квіти, водять у ресторани, цілують, тримають в обіймах, дарують щось смачне або красиве.

…І зустрічатись з ним так само, як раніше. Як з ним, як з тими, хто був до нього. Багатими. Вродливими. Сильними.

А що він сильний, я відчула на своєму обличчі.