Читати книгу - "Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька"

По ознайомленні з цією версією особисто у мене виникло таке запитання. Звідки німецькі спецслужби могли дізнатися про рішення Проводу? Варіантів може бути три: з ранкових випусків газет; зі стрічки новин у Фейсбуці (Твіттері тощо) або від свого агента (агентів) з числа членів Проводу. І, очевидно, такий інформатор (такі інформатори) з числа членів Проводу Бандери міг (могли) співпрацювати з німецькими спецслужбами і до липня 1941 – го, і після липня того самого року.

Один з провідних фахівців у царині історії українського націоналізму та збройного опору в 40-х роках XX ст. дослідив: «намір виголосити у Львові незалежницьку декларацію, очевидно, (виділення наше. – Д. Я.) народився під час проведення Краківського Великого збору ОУН(б) у квітні 1941 р. Існування в інструкціях «Боротьба і діяльність ОУН під час війни (складених у травні 1941 р. чорнового варіанту тексту Акта проголошення Української держави) є свідченням того, що акція у Львові готувалася не тільки без згоди нацистів, але й у глибокій конспірації. Гітлерівські спецслужби не зуміли дізнатися про таємні плани ОУН(Б), а тому події 30 червня 1941 р. стали для них, як «громом серед ясного неба».[188] Разом з тим, причому на тій самій сторінці, І. Патриляк подає іншу версію, яка прямо суперечить вищесказаному. Він пише про Український національний комітет у Кракові, який «своєю декларацією… фактично «благословив» людей з групи Я. Стецька на проголошення Акта».

Висновок, який із цього випливає, – УНК у Кракові був створений ДО 14 червня. Це – по-перше. По-друге, УНК або перебував під вливом РП Бандери, або поділяв його погляди на необхідність такого кроку, або був парасольковою структурою для націоналістів-«революціонерів».

Принагідно зазначу також, що наведені дослідником відомості прямо суперечать тому, що писав сам автор Акта – Ярослав Стецько. Як пам'ятаємо, ця ідея буквально «стрельнула» йому в голову рано-вранці того історичного дня. Цього німецькі служби (при всьому їх професіоналізмі) передбачити, ясна річ, не могли. Це, у свою чергу, означає, що Стецька можна виключити зі списку членів бандерівського Проводу, які були інформаторами тих самих (але не тільки їх) спецслужб (про які, зокрема, згадував В. Кучер).

Торкнувся І. Патриляк і ще одної ключової проблеми – проблеми легітимності Акта 30 червня. «Ведучи мову про легітимність Акта 30 червня 1941 p., – зазначив він, – не слід також забувати, що він був підтриманий численними зборами громадян у різних куточках Західної та Правобережної України». У відповідь на природне запитання: а де саме відбувалися ці збори, та ще й в умовах стрімкого розвалу німецько-радянського фронту, хаосу, цим викликаного, хто брав у них участь, ким вони організовувалися і провадилися? – гробове мовчання. Подумаймо разом: які такі «збори» могли провадитися в умовах розвалу Південно-Західного фронту Червоної армії, який проходив територією сучасної України? 5 липня вермахт вийшов на рубіж Дніпра. 10 липня почалася битва за Смоленськ, 11-го частини генерала Гудеріана форсували Дніпро, Гота – захопили Вітебськ. 19 липня німці вийшли на рубіж російської Єльні, 27-го – оточили Смоленськ.

Візія доктора історичних наук, директора Центру українознавства Київського університету ім. Т. Шевченка викладена у вже цитованій нами збірці.[189] Самостійної або будь-якої іншої наукової вартості це видання, як на наш недосконалий смак, не має, оскільки є компіляцією розвідки вже добре відомої читачеві нашого дослідження Володимира Косика.

Концепція групи Бандери, – вважає В. Сергійчук, – розроблена навесні 1941 р. (це, зокрема, означає, що бандерівці знали те, чого не знав Й. Сталін, а саме – про близький початок війни між СРСР та Німеччиною. – Д. Я.), передбачала «революційну повстанську акцію у ворожому запіллі» та «участь у воєнних змаганнях проти Москви українського війська, що буде складатися із повстанських та партизанських частин, з українських частин з Червоної армії, які виступлять проти Москви, та з військових частин, сформованих на еміграції (!!! – Д. Я.) і на звільнених від ворога українських землях».

Готуючись до війни, націоналісти-бандерівці «в перших днях травня… визначили на кожну область Українські національні революційні проводи – аж до рівня району…На червень 1941 p., – на чистому оці пише пан директор Центру українознавства, – осередки ОУН (не вказуючи при цьому, якої, власне, ОУН. – Д.Я.) були вже настільки потужними, що після відступу більшовиків вони стали практично повними господарями мало не всіх населених пунктів