Читати книгу - "Все буде добре"

звідти – у довгий коридор, де бліда Катерина все не могла підібрати слів та раз-по-раз схлипувала; далі – у металеву коробку з єдиним віконечком, за яким змінювався світ; далі – у таку саму коробку, лише бетонну та зі стабільно сірим видом за вікном. Саме в цьому світі й мав зігнити Антон. Саме в ньому зникала різниця між розплющеними й заплющеними повіками.

Однак замість бажаного сну приходило ще щось. Щоразу, заплющуючи очі, він стикався поглядом з Іваном, що спершу захоплено розповідав про те, як учора провів день, а потім кричав, розкладаючись просто на очах на шматки м’яса, перемішані з гниллю та хробаками. Від цього видива хотілося вити, тому Антон не заплющував очі та концентрувався лише на одноманітних рухах, повторюючи таку ж одноманітну мантру.

Вісім, дев’ять, десять, повторити. Один, два, три, чотири.

За вікном нічого не відбувалось, коли клацнув замок, і замкнутий світ розімкнувся.

– Шуацу, вставай. До тебе прийшли!

Антон повагався, піднімаючись із койки. Хотілося б, щоб це була вона. Але в переговорній кабінці сиділа Катя. Там завжди була лише Катя. Всюдикатя, твою наліво!

– Привіт, як ти? – запитала вона, щойно Антон сів навпроти. – Усе добре?

Він кивнув і відвів погляд.

– Я тобі принесла теплі речі. У камері, напевно, холодно. Ще принесла цукерки, такі, як ти любиш. Цього разу їх мали б точно передати тобі. Касир підказала, що тобі потрібні цигарки, навіть якщо ти не куриш. Принесу наступного разу. Знаєш, позавчора…

Вона говорила. Стомлена, виснажена, невиспана, вона розповідала про те, що відбувається у світі, з якого Антона вишпурнули. Про спільних знайомих, про останні новини, про плани на майбутнє. І жодного разу – про своє життя. А він продовжував мовчати, дивлячись кудись убік.

Катя приходила щотижня, приходила та говорила з ним. Точніше, говорила йому, адже Антон не відповідав. Він не мав що розповісти, йому не було про що питати, він соромився дивитись у ці люблячі очі. В очі, яким він не мав що запропонувати натомість.

Виділений час минув, і конвоїр розвів їх у різні світи. І, знову залишившись наодинці зі своєю камерою, Антон бачитиме перед очима образ виснаженої жінки, що приходитиме до нього знову і знову, жінки, яка не заслужила на таку долю. Жінки, до якої в нього немає жодних почуттів, окрім жалю. Зуби мимохіть стискались міцно-міцно, і Антон тікав до своїх одноманітних рухів одноманітного життя.

Вісім, дев’ять, десять, повторити. Один, два, три, чотири.

9

Мокрий сніг приречено опускався на сірий асфальт. Вітер розганяв залишки осіннього листя, змушуючи перехожих кутатись у теплі речі. Однак Каті не було холодно, хоч її пальто й було розхристаним. Вона зачудовано стояла на перехресті та дивилась на червоне світло світлофора. Останнім часом такі моменти траплялись усе частіше. Вона просто відключалась від навколишнього світу, а її думки розбігались навсібіч. Тоді вона згадувала про все. І про своє дитяче минуле, у якому завжди почувалася непотрібною нікчемою. Про Сашка, який своєю присутністю змусив її знову відчути себе потрібною. І той шанс на нове життя, який трапився слідом. Її щасливе життя з коханим. І незнайому наволоч, яка змогла забрати це щастя. А потім й оце. Однак життя завжди дає тим, хто просить. Завжди підтримує тих, хто йде на жертви заради благої мети.

Так, Антон опинився в тюрмі, так, його звинувачують у страшних речах. Але врешті-решт це завершиться, і він вийде на волю. А до того часу Катерина приходитиме до свого коханого щотижня. Вона не покине його в біді, що б не трапилось. Щоб Антон зрозумів, хто любить його насправді. Любить, а не лише робить вигляд. І тоді він знову належатиме тільки їй.

Світлофор перемкнувся на зелене, і Катя ступила на дорогу. Їй потрібно було прожити ще довгих сім днів до наступного візиту.

10

Від книги його відірвав стук у двері. Він загорнув сторінку та підняв погляд. Віталік оглянув великий кабінет і скептично усміхнувся:

– Працюєте, шеф?

– Кривавим потом, – усміхнувся Сашко у відповідь і кивнув на двері, за якими бігали працівники. – Тільки двері зачини, а то ніхто не повірить.

– Я швидко. Є одна новина – думав, вона вас зацікавить, – Віталік посерйознішав.

– Слухаю.

– Антона Шуацу посадили в тюрму. За вбивство.

Спершу Сашко хотів уточнити, хто такий цей Антон, але пам’ять підсунула спогад про чоловіка, який обіймав Марію посеред вулиці, і другий – погляд, яким вона дивилася тому вслід.

– Кого він убив? – запитав натомість.

– Свого друга. Убивство в стані алкогольного сп’яніння.

Сашко кивнув:

– Сумно. Ще щось?

Віталік уважно глянув на свого начальника, однак заперечливо похитав головою.

– Тоді дякую, що зайшов. Однак ти помилився. Мене ця новина абсолютно не цікавить. Краще виріши питання з кондиціонерами в серверній. Сергій мені вже всі мізки проїв.

– Добре, – відповів Віталік після кількасекундної паузи та вийшов із кабінету.

Олександр продовжив читати, насвистуючи якусь мелодію. Настрій швидко покращувався.

Розділ VIII. Глибока вода не каламутиться

1985