Читати книгу - "Все буде добре"

– У тебе теж якесь свято? – він кивнув на пляшку з горілкою, яку Марія досі притискала, мов дитину.

– А, це, – жінка оглянула напій. – Знаєш, планувала почати нове життя, – вона знизала плечима, легким порухом руки кладучи алкоголь Антонові в корзину. – Краще забирай собі. Я ще матиму час.

І перш ніж він устиг пожартувати на цю тему, Марія розвернулась та швидким кроком пішла, ні – побігла до виходу, махнувши рукою на прощання: «Набери мене завтра». Два подихи – й Антон знову сам у бездонному череві супермаркету. Гудіння синтетичного світла над головою, легке дзеленчання пляшок на касі, власне важке дихання десь зовсім поруч – й абсолютна пустка всередині.

– Та отямся нарешті! – прошипів Антон сам до себе, поставив горілку назад на стійку та пішов до каси.

Подумав, повернувся та забрав пляшку. Двадцять хвилин по тому двері рідної квартири зачинилися за його спиною.

– Я вдома, – чоловік, як завше, голосно повідомив про своє повернення.

– Закусь приніс? – голосно запитав хтось із кімнати. Юлік?

– Приніс.

– То тягни сюди, ми вже скучили!

Антон усміхнувся. Що в шкільні роки, що зараз. Деякі речі просто не змінюються.

– Пельмені жерти будете? – заглянув він у кімнату.

– Та які пельмені? Хліб є, шпроти є – от і ладненько. Давай швиденько, – замахав руками Іван. – Ми ж тільки тебе одного чекаємо.

Антон зітхнув, поклав сумку з продуктами на підлогу й почав роззуватись. У коридор заглянув Юлік.

– Опа-па. Бачу, хтось таки думає про компанію, – радісно потер руки він, витягуючи з сумки горілку – «Фром Раша віз лав». Дорогуща, уважаю. Рібята, у нас гості, – з цими словами чоловік зник у кімнаті.

Наступної миті долинув дзенькіт склянок.

А коли Антон роззувся та приєднався до компанії, його вже чекав гранчак із прозорою рідиною, люб’язно запропонований Іваном.

– Ну що, за нас? – запропонував він і, не чекаючи відповіді, вилив прозорий уміст усередину себе. Усі повторили рух.

– Чекай, зараз витягну батон, – сказав Антон, дивлячись на судомне Іванове «гірко, гірко».

У роті дійсно гірчило. Занадто, як для звичайної горілки. Цікаво, що це за пальонка така, фром Раша? Антон саме нахилився за хлібом, як світ різко похитнувся та впав кудись догори.

Він кліпнув – і повіки зникли з поля зору. Замість них було світло – біле та сліпуче. Антон спробував затулити обличчя, але руки чомусь не слухалися. Хотів крикнути, щоб викрутили лампочку, але рот став наче ватяний. Раптом світло заступили армійські черевики, укриті масними плямами. Секундою пізніше біля них упало щось маленьке та металеве. Антон не міг розгледіти, що це: очі сприймали світ навколо лише розфокусовано. Холод торкнувся правої руки та зник. Зникли й черевики. І світло. Маленьке та металеве залишилось. Він лежав, оточений вичікувальними поглядами. Так, наче зараз його вихід. А потім тіло кудись понесло, шпурнулось, упало, і Антон зірвався на рівні ноги. Крізь заґратовані вікна звично світило сонце.

Вісім, дев’ять, десять, повторити. Раз, два, три, чотири.

Упершись ногами в металеву койку, Антон качав прес, методично повторюючи одноманітні рухи.

Вісім, дев’ять, десять, повторити. Раз, два, три, чотири.

Світ змінювався перед очима, однак це були завчені кадри. Ноги, койка, вікно, стеля. Стеля, вікно, койка, ноги. Повторити. Маленька тюремна камера три на чотири метри не могла похизуватися багатими краєвидами. Однак якщо заплющити очі, то все змінювалось.

Спершу приходили голоси. Наче далека луна, вони все наближались і несли в собі переляк, і страх, і безпомічність, і чийсь запах. Наступним поставало обличчя Катерини. Перелякане, із застиглим усвідомленням чогось невідворотного. Його кудись вели, а вона продовжувала дивитися, затуливши рота долонею. Жіноча постать блякла та розчинялась у хуртовині. Білі лапаті сніжинки вихором крутилися серед темного квадрату, збільшувались – і фотокартками падали на стіл. І ось він сидить, скутий і розбитий, а фотографії все падають і падають долі, і на них зображені страшні речі. Його черевики, заляпані фарбою. Його квартира, перевернута догори ногами. Його пляшка з-під горілки. І – що найстрашніше – його друга Івана з червоною плямою посеред грудей.

Якщо придивитись, можна розібрати дрібні краплі на обличчі, відірваний ґудзик на заляпаній кров’ю сорочці, застиглий погляд, що так нагадує перелякані очі Катерини. Але Антон не хоче, не хоче придивлятися! Тоді лунає крик – і слідчий хапає його за волосся й тицяє носом у цю фотокартку. Поглядом прямо у відірваний ґудзик. І хочеться опиратись, хочеться кричати на весь світ: «Що за маячня?», «Якого біса?» і «Та хто ви такі?». Але цей погляд – погляд мертвої людини, що якусь мить назад була твоїм кращим другом, – крижаною хвилею сковує все. І слова. І дії. І душу.

Потім із темряви падає ще одна світлина із зображенням маленького металевого предмета. За нею ще одна – така ж. Слідом – фотографія зброї, яка випльовує такі предмети зі швидкістю вісім пострілів за п’ятнадцять секунд. А наступної миті з пітьми з’являється оригінал, дбайливо загорнутий у целофан. Пістолет лягає на стіл – прямо на фотографії гільз, поруч з’являється слідчий, що турботливо підсовує і ручку, і папір, списаний чорнильними закарлючками. А він усе згадує. Напружено згадує, де ще бачив такий пістолет, коли відчував його шерстку прохолоду у своїх долонях. І коли відповідь, здавалось, от-от виринала з глибин пам’яті – одразу полохалась і зривалась уперед швидким галопом.

Зі слідчого ізолятора – до зали суду, де зачитували вирок;