Читати книгу - "Промінь"

— Промінь, де взялися нові дані? — неголосно запитала Ліза.

– Інформація про Всесвіт постійно оновлюється, — доброзичливо повідомив Промінь. — Я відправляю й одержую сигнали. З урахуванням корекції маршруту, Прибуття відбудеться через чотири роки бортового часу.

— Промінь, чому ти не сказав нам, що Нової Землі не існує? Чому це зробив Адам, хоч твої обчислювальні потужності більші?

— Не було завдання проводити перерахунки, — миттю відповів Промінь.

— Тобто попередні розрахунки були хибні?

— Точно. Хибні.

— Як ти знаєш, що нові дані й розрахунки на їхній основі — правильні?

— Вони правильні, виходячи з існуючих фізичних законів, підтверджені математичними розрахунками й спостереженнями, моделями…

— Тобто дані засновані на даних, розрахунки підтверджені розрахунками?

— Т-так, — відгукнувся Промінь після майже нечутної затримки. — Твоєї наукової підготовки може не вистачити для точного розуміння.

Мішель енергійно кивнула. Сезар слухав, стиснувши тонкі бліді губи. На непокритій Адамовій голові сніжинки перетворювалися на краплі дощу.

— Промінь, — запитала Ліза. — Коли саме загинула Земля, за бортовим часом?

— Шість діб, двадцять годин, дві хвилини.

— Чому жоден з квантів, жоден художник, поет, музикант не присвятив цій події ні слова, ні малюнка, ні хоч би пісеньки?

Мішель підійшла на крок до багаття. Сезар зчепив пальці. Адам затамував дух.

— Така була внутрішня угода, — відгукнувся Промінь. — Вони прагнули зберегти Землю в пам’яті нащадків… цілою.

– І тому про її загибель повідомили відеозаписом?

— Для дорослих дітей — повідомлення, — в доброзичливому голосі вперше почувся сумнів. — Повідомлення. Інформація.

– І ніхто з них не захотів сказати про загибель Землі підрослій дитині особисто?!

— Така була внутрішня угода.

— Адаме, Сезаре, — Ліза випросталася. — По-вашому, це хоч трохи схоже на правду?

— Промінь не може брехати, — Мішель підійшла ще на крок. — Промінь?!

— Я — штучний інтелект, моя мета — допомагати вам у довгій подорожі, — Промінь говорив так само доброзичливо й рівно. Тільки бурхлива Лізина фантазія змушувала її чути в синтетичному голосі роздратування й навіть страх.

— Візьміть історію польоту, — сказала Ліза підліткам. — Факт за фактом, не тільки історію Аварії. Запитайте себе, чому наші батьки, перше покоління, нічого не розповідали нам про навігаційну рубку на борту. Де взялося додаткове джерело енергії. Де ділася Нова Земля. У нашій історії повно таких питань; знайдіть відповіді, розповідайте друзям і вчителям. А потім приходьте до мене, і ми ще поговоримо.

Упало поліно, прогорівши. Здійнялися іскри до неба. Висвітилися з темряви їхні обличчя: бліді, розгублені. Вражені.

Жаль, подумала Ліза. Але рано чи пізно вони б усе одно дізналися.

Славікові не ставало краще, і він не повертався до тями. Денис напував його водою з носика заварювального чайника, але Славік не пив, вода виливалася назад навпіл із кров’ю. В офісі стояв густий, страшний запах.

Захищаючись од нього, Еллі надухалася тими самими парфумами, які залишилися для Дениса майже фетишем. Дивна комбінація: запах наближення смерті. Запах першої ночі з жінкою.

Марго сиділа, замружившись і, здається, намагалася медитувати, вирівнюючи дихання. Виходило погано: ледь заспокоївшись, вона знову почала задихатися. Потім розліпила губи:

— Розв’яжи.

— Я розв’яжу, а ти його доб’єш, — озвався Денис. — Ні, сиди.

— Мені треба в туалет.

— Ходи під себе, — промуркотіла Еллі.

Денис устав. Еллі застережливо хитнула головою:

— Здурів?!

Нічого не відповідаючи, Денис узявся розв’язувати вузли на зап’ястях Марго.

У неї, звісно, затерпли й оніміли руки. Вона, звісно, не змогла одразу встати. Денис упіймав себе на тому, що дивиться байдуже, без жалю. Без ненависті. Може, через те, що він не спав уже дуже давно.

Статистика на кораблі відразу після впливу різко поліпшилась: населення — 512, щастя — 45 %, цивілізованість — 89 %, осмисленість — 68 %. У рейтингу учасників Денис нарешті піднявся на перше місце, залишивши Славіка на другому — і той, пускаючи криваву піну, залишився геть байдужий до цих змін. Марго програла, і розуміла це; єдиним її слабким шансом була б тепер Славікова смерть.

Не випускаючи її ліктя, Денис, як конвоїр, доправив Марго до туалету поруч з офісом.

— У кабінку теж зі мною підеш?

Денис відповів їй поглядом. Вона прикусила язика, швидко відвела очі:

— Нічого особистого. Я до тебе… нормально… ти класний. Ти не думай. Я просто…

— «Хотіла врятувати Ігоря»?

— Я так утомилася, — сказала вона щиро. — Коли ж це закінчиться?

Вертаючись назад, вони почули крики ще на підході до офісу.

— Сука! — голосно кричала Еллі. — Сучара!

Марго зупинилася. Безпорадно подивилася на Дениса, неначе просячи захисту.

Перше, що він побачив, зайшовши в офіс — екран під стелею. Осмисленість — двадцять два… двадцять один.

— Це що?!

— Ліза! — Еллі тицьнула йому під ніс телефон. — Це стерво!

Робот-пилосос, ніби нічого й не сталося, прибирав кров, огинаючи Славікове тіло на ковдрі. Денис випустив Марго, але та не втекла й не спробувала добити свою жертву — вона стояла й дивилася на екран, роззявивши рота, як трирічне маля на Діда Мороза:

— Дайте мені мій телефон… Де мій телефон?!

Замість відповіді Еллі схопила її за комір джинсової куртки, абияк напнутої поверх рваної футболки, і струснула, як грушу. Денис зрозумів, що доведеться знову їх розбороняти, але Еллі повернула свій гнів у раціональне русло й почала в’язати Марго, наче павучиха муху. Прикрутила її до стільця, і до ніжки стола, і, якби могла, прив’язала б до стін і до стелі; Денис сів на підлогу, відкрив логи розмов у себе в телефоні, й почав читати.

«Запитайте себе, чому