Читати книгу - "Вечори на хуторі біля Диканьки"

обкопувати його з усіх боків. Великий проклятий камінь! проте, міцно обпершись ногами об землю, він зіпхнув-таки його в могили! «Гу!» загуло по долині. «Туди тобі й дорога! Тепер піде діло швидше». Дід зупинився, вийняв ріжок, насипав на кулак табаки і вже лагодився піднести до носа, аж ось над головою у нього «ачхи!» Щось чхнуло, та так, що аж дерева захитались, і дідові оббризкало все лице. «Коли хочеш чхнути, то хоч би вбік одвернувся!» промовив дід, протираючи очі. Озирнувся, немає нікого. «Ні, не любить, мабуть, чорт табаки!» Дід заховав ріжок за пазуху і знову взяв у руки заступ. «Дурень же він, бо такої табаки ні дідові його, ні батькові не доводилось нюхати!» Почав копати — земля м'яка, заступ так і грузне. Ось щось брязнуло. Викидавши землю, побачив він казана. «Ага, голубчику! осьде ти!» скрикнув дід, засовуючи під нього заступ. «Ага, голубчику, ось де ти!» запищав птичий ніс, клюнувши казан. Одступив дід і заступ випустив з рук. «Ага, голубчику, ось де ти!» забекала бараняча голова на верхівці дерева. «Ага, голубчику, осьде ти!» ревнув ведмідь, висунувши з-за дерева свою морду. Мурашки полізли у діда по спині. «Та тут страшно й слово сказати!» промовив він сам до себе. «Тут страшно й слово сказати!» пискнув птичий ніс. «Страшно слово сказати!» забекала бараняча голова. «Слово сказати!» ревнув ведмідь. «Хм!» сказав дід, і сам злякався. «Хм!» запищав ніс. «Хм!» бекнула голова. «Хум!» ревнув ведмідь.

Зі страхом озирнувся він: боже ти мій, яка ніч! ні зірок, ні місяця; кругом провалля; коло ніг круча — безодня; над головою нахилилась гора, от-от, здається, гупне на нього! і ввижається дідові, що з-за неї виглядає якась пика: леле! ніс, як міх у кузні; ніздрі — хоч по відру води лий у кожну! губи, їй-богу, як дві колоди! червоні баньки викотились наверх, ще й язик висолопила, дражниться! «Чорт з тобою! На тобі й скарб твій! Отака мерзенна пика!» Дід покинув казан і вже хотів був тікати, озирнувся: як не було нічого. «Це ж тільки лякає нечиста сила!» Взявся знову до казана — ні, важкий! Що робити? Не тут же його залишати! От, напруживши всі сили, вхопився він за нього руками: «ну, разом, разом! ну, ще трохи!» і витяг! «Ух! тепер понюхати табаки!» Вийняв ріжок.

Одначе, перш, ніж понюхати, пильно подивився, чи нікого немає. Здається, що ні; аж ось ввижається йому, що пень дерева пихкає і дметься, показуються вуха, наливаються червоні очі, роздуваються ніздрі, ніс наморщився, от-от чхне. «Ні, не понюхаю табаки!» подумав дід, сховавши ріжок: «знову заплює чортяка очі!» Вхопив казана і скільки духу тікать. Тільки чує, а позаду щось так і чеше його лозиною по ногах. «Ой, ой, ой!» покрикував тільки дід, біжучи з усієї сили. І вже як добіг до попового городу, тоді тільки почав потроху переводити дух.

«І куди це запропастився дід?» думали ми, дожидаючи його години зо три. Вже з хутора давно прийшла мати і принесла горщик гарячих галушок. Діда нема та й нема! Сіли знову вечеряти самі. Після вечері мати вимила горщик, дивиться, куди б вилити помиї, щоб не на грядку, аж бачить — сунеться прямо їй назустріч кухва[62]. У небі було темненько. Це ж, мабуть, котрийсь із хлопців, пустуючи, сховався за кухвою, та й підштовхує її. «От і добре, сюди я й виллю помиї», сказала та й вилила гарячі помиї.

«Ой», закричало щось басом. Зирк — дід. Ну, хто ж знав таке! їй-богу, думали, що діжка лізе. Признатися, хоч воно трохи ніби й гріх, а таки сміх узяв, коли побачили, як сива дідова голова вся була облита помиями і обвішана лушпинням з кавунів та динь.

«Бачиш, чортова баба», сказав дід, обтираючи полою голову: «як ошпарила! ніби свиню перед Різдвом! Ну, хлопці, буде тепер вам на бублики! У золотих жупанах будете ходити, сучі діти! Подивіться, лишень, подивіться сюди, чого я вам приніс!» сказав дід і одкрив казана. І що ж би таке було там, як ви гадаєте? Ну, принаймні, подумавши добре? га? золото? Отож-бо й є, що не золото: сміття, гній… сором казати, що таке! Плюнув дід, викинув казана і руки помив.

Після того заказав і нам вірити коли-небудь чортові. «Ви собі й не думайте», говорив він нам часто: «все, що не скаже ворог господа Христа, все збреше, сучий син! Правди в нього й на копійку немає!» І бувало тільки почує старий, що в якомусь місці неспокійно: «Ану, хлопці, давайте хрестити!» загукає до нас: «так його! так його! гарненько!» і почне класти хрести. А те прокляте місце, де не витанцьовувалось, обгородив він тином і звелів кидати туди все, що було непотрібного, увесь бур'ян і сміття, що згрібали з баштана. Так от як морочить нечиста сила чоловіка. Я добре знаю цю землю: після того наймали її у батька під баштан сусідні козаки. Земля добра! і родила завжди на диво; тільки на тому завороженому місці ніколи не було нічого путнього. Засадять, як слід, а зійде щось таке, що й не добереш у ньому толку: кавун не кавун, гарбуз не гарбуз, огірок — не огірок… чорт знає, що таке!

Відомості про паперове видання

Гоголь Микола Васильович

Вечори на хуторі біля Диканьки.

Бібліотека світової літератури для дітей у 100 томах «СВІТОВИД» заснована 2004 року

Вступне слово Т. Гундорової

Ілюстрації А. Бубнова, В. Власова, І. Годіна, М. Дерегуса, Є. Кібрика, А. Лаптєва, М. Нестерова

Друкується за виданням: К.: Держлітвидав, 1952.

© Видавництво «Навчальна книга — Богдан»

«Веселка», макет, художнє оформлення, 2004

http://www.bohdan-books.com/

Примітки

[1]

Земство — орган місцевого самоврядування, створений у дореволюційній Росії та Україні відповідно до земської реформи 1864 р.

[2]

Ієрей — священик.

[3]

Гребінь — довгаста пластинка з зубцями для розчісування куделі.

[4]

Пістрьовий — зроблений з грубої саморобної різнокольорової лляної тканини.

[5]

Аршин — давня східнослов'янська міра довжини, дорівнює 0,711 м.

[6]

Засідатель — виборний представник населення, який бере участь у розгляді судової справи.

[7]

Підкоморій — суддя, який займався межуванням володінь.

[8]

Путря — страва з ячмінної крупи та солодкого квасу.

[9]

Далі М.В. Гоголь дає словничок з 74 українських слів, пояснюючи їх значення.