Читати книгу - "Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР."
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Полк Чорних запорожців підходив до Багринівців під вечір. Саме люди верталися з поля до дому. Всі дороги, стежки з поля до містечка ще перед приходом полку обсадили козаки, що стояли в цій частині містечка. Людей, що ішли з поля додому, зводили до стодоли, туди ж потрапляв і той, хто чомусь увечері виходив з містечка.
Багринівчани часто пізнавали "своїх хлопців", себто тих, що в них уже були постоєм. Виходили інколи цікаві балачки. Молодиця каже:
— Я піду до тієї стодоли, а ти, Степане, біжи подоїти корову — напевно, реве.
Дівка просить козака заскочити до хати і переказати, щоб дома не турбувалися.
Було й таке, що дівчата "погрожували":
— Почекай, почекай… — це тим, що раніше залицялися, тепер їх вели "під арешт".
У стодолі зібралося багатенько люду, було так гамірно, що варта просила, щоб хоч трохи тихіше, а то в Багринівцях почують. Назагал старші розуміли, що так мусить бути, а молоді хлопці хоч і нетерпеливилися, та не хотіли засмучувати нас, своїх же таки хлопців, а дітвора як дітвора, всім цікавилася, були й охочі помогти.
Уже зовсім стемніло. Можна було починати, та чекали на пластунів — піший курінь нашого полку ("пузолазів"). А вони десь забарилися.
Наша сотня спішена, становища зайняла за декілька сотень кроків по головній вулиці, поприлипавши до плотів. Ховалася попід деревами і виловлювала червоноармійців, що вешталися вулицею.
І хоч був наказ не заходити у двори чи хати, все ж знайшлися такі, що витягай з хати комісара із "супругою", а запряжені коні з усім барахлом на двох возах перевезли в наше розташування.
У другому місці, обмінявшись револьверними пострілами, витягай з хати якусь більшу рибку.
На вулиці весело, ще здоровенний большевик, а рушницю десь лишив.
— Куда ідьош, товаріщ?
— Нясу хлєб в звяно, — відповів кацаписько.
— Пайдьош с намі?
— Не магу, хлєб ждут таваріщі.
Побачивши, що наші вже "весь хлєб" розібрали, здивовано каже:
— Да што ви, братци?
Більшість спротиву не робили, широко роззявляли рота і, не розуміючи "в чом дєло", йшли слухняно за містечко. Хто ж багато розпитував і конче хотів знати "в чом дєло", тому стуляли пащеку. Головне, що все було тихо.
А ждали ми на заставу, яку мусіли червоні виставити в наш бік. Ми знали, що багато залежить від того, як зуміємо заставу забрати. Мусить бути без стрілу, нишком, бо в хатах повно большевиків.
Торохтять вози: їдуть у наш бік. Оце і може бути ота довгоочікувана застава. Вона й була. її начальник застави все торочив:
— Нє панімаю! Кто пріказал?
Коли почув лоскіт шаблі під горлянкою, замовк.
Вулиця заповнювалася нашими пластунами і спішеними сотнями. Першими йшли козаки з ручними кулеметами.
На гасло впала стрілянина. Всі стріляли якнайбільше, але вгору. Стріляли і бігли вперед до майдану, що в центрі містечка, стрясаючи повітря нашим могутнім "Слава!".
Майдан — перша лінія, яку ми мали зайняти і далі не йти, аж до наказу. Зовсім без спротиву досягай майдану. І тепер стріляли по цілях. На майдані смалили кабанів, чи що. Було декілька ватр. Перебігаючи повз них, в освітлених просторах бачили ціль.
Все, що з переляку тікало в наш бік, ішло до полону.
Червоні втекли у страшній паніці, як не все, то багато залишаючи всякого воєнного припасу.
"І коні реготали!"
Був наш Чорних запорожців полк у рейді. Рейди — це "фах" нашого полку. Ми любили ці "прогулянки" ворожим запіллям. Ризик, що "відріжуть" і не дадуть вернутися до своїх, винагороджувався напругою і різноманітністю забави. Наслідком рейдів була дезорієнтація ворога, послаблення фронтового і взагалі опору, загальне падіння бойового духу, ми так наганяли страх на червоних, що у них "одкручувалася гайка". О! Оце правильно: "одкручувалась гайка". Нас же радував сам ризик і почуття переваги над ворогом!
Досвід такого роду боротьби в нас був чималий — та й Зимовий похід був рейдом, тільки тривав 5 місяців. А ці рейди — коротенькі. Але того дня ми все ж далеченько залізли в запілля червоних — фронту не чути.
Довідалися наші, що на залізничному шляху курсує броневик. А може, нашим завданням і було впіймати цю "рибку"…
Залізниця проходила між лісами.
Місцевість, де ми очікували бронепотяг, — легко хвилястий терен, який вкривали ріденькі переліски, ніби левади. Гарне місце вибрали наші: і полк сховано, і розгорнутися до бою можна.
Наш невеличкий відділ висунувся трохи ближче до залізниці. Стояли ми так, що добре бачили нашу батарею на краю переліску. На батареї все як "вдома" — вешталися люди біля гармат, без поспіху, повагом.
Тривале стояння на місці викликало нудьгу. Шукали очима хоч чогось незвичайного. Нараз, ніби одганяючи нудьгу, затріскотіли кулемети, і то так близько, що аж дерева захиталися. В той же час один за одним пролунали гарматні постріли. Вибухи стрілен показували близьку-близеньку ціль. Ось так несподівано під носом заварилося!
Кулемети тріщали з боку большевиків, гармата била наша.
Все посунуло вперед. Не посунуло, а полетіло!
Дерева розступилися і сховалися за нас.
На відкритому просторі, на залізничному невисокому насипі стояв зсунутий на бік, незграбно піднявши зад, паротяг. Ніби бегемот, похнюпив голову, смертельно ранений. А за ним — порозсовані зиґзаґом вагони. Панцерник-бронепотяг ("Красноармєєц". -Ред.) — не щось там, а "черепаха".
Не вперше нам ходити і на бронепотяг у кінному ладі.
"Слава! Слава! Слава!" заглушило кулемети і гармати.
Большевики кидали зброю і піднімали руки.
Що для козака радісніше, як перемога!
Через увесь потяг, величезними літерами, на сміх людям, "пишався" напис: "Вперед без страха і сомнений". Непогане гасло — як привітання нам.
Велика риба впіймалася!
Почали вибирати "начинку" з тої "риби", головне — набої і зброю. А вже як винесли величезний червоний прапор, та ще з тим написом… Ясало (гуркотіло, салютувало, сміялося. — Ред.) все. І коні реготали!
Під тим прапором ми і докінчили наш рейд, щасливо перевізши його через фронт до наших. Ото трофей!
Полк не ховався під чужий прапор… Ні! Ми все мали спереду наш чорний з гаслом "Україна або смерть!".
Хто спричинився до такої швидкої і "безкровної" перемоги?
Один-єдиний чоловік-людина, що в потрібний час залишилася на своєму місці. Був це сотник Д. Г., командир батареї. Не знаю, де він, тут (у СІЛА. -Ред.) не чув про нього. Коли броневик обстріляв із кулеметів нашу батарею (з гармат не міг, бо батарея стояла занадто близько), тоді біля гармат був він тільки сам. Гармаші, коли
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.», після закриття браузера.