Читати книгу - "Таємниця. Замість роману"

платівку з Моцартовим «Реквіємом», інша — плакат з Фреді Меркюрі, а ворожіння на книжках завжди приносило однозначний ефект: яку сторінку і який рядок, байдуже згори чи знизу, на ній не загадуй, завжди прочитається що-небудь типу «Вже Бог кладе мене, мов скрипку, до футляра». Потім, звісно, прийшов нежить і я вирішив: почалось — ослаблення імунітету. Так тривало до моменту, поки я не отримав негативного — у них це називається негативний, хоча що може бути позитивнішим! — аналізу. Я не вірив очам і запитав док, а помилки бути не може, у відповідь на що почув а ти сильно хотів би. Мені зробилося навіть якось прикро.

Прикро від чого?

Від того, що я стільки днів пролежав на ліжку дивлячись у стелю. І подумки укладаючи тексти прощальних листів. А з іншого боку я, звісно, не міг натішитися. Добре, що у Франику в мене є стільки знайомих лікарів.

Ти казав про довгі вакації. Це означає, що насправді в Москві ти провів не два роки, а значно менше.

Звичайно. Виходило так, що я бував удома в середньому раз на два місяці. Я страшенно люблю такі нагоди — жити у двох різних місцях одночасно. У Франику і загалом в Україні робилося дедалі веселіше. Не їздити було неможливо. Ми увійшли до фестивальної смуги нашої найновішої історії.

Що це таке?

Спробуй простежити за мною. Початок цьому, здається, поклала перша «Червона рута» у Чернівцях, але я не міг там з’явитися. Зате у листопаді 89-го я мусив бути на першій «Імпрезі», і ми з її допомогою відкрили місто на всі брами, тож у нього ринули цілі юрмища іноземних авантюристів, натовських аґресорів, аґентів ЦРУ. До «Імпрези» це було цілком закрите місто, уявляєш? Воно не повинно було існувати на жодній мапі, на жодній культурній мапі. І от група вар’ятів — Микола Я., Панч, Вітушинський і нєкто ЮА — закрутила в ньому міжнародне бієнале сучасного мистецтва. Тоді всім хотілося сучасного мистецтва, узаконення синьо-жовтого прапора і державної незалежності, саме в такій послідовності — сьогодні мистецтво, завтра прапор, післязавтра незалежність. І все це поєдналося в «Імпрезі». Менше з тим, ідемо далі і стежимо за часом. А він, як уже тут говорилося, сприяв. Різдвяні ескапади з незліченними вертепами випускаємо, хоч це моя улюблена тема. У березні 90-го мені виповнюється 30, ми гуляємо в «Україні» (такий ресторан, наша мала батьківщина) з Небораком, Ірваном і Ярославом Ґарсією у присутності головних натоді франиківських бандитів, я перехоплюю їхні погляди на Ніну і в мені, швидше за все, народжується одна зі сцен майбутніх «Рекреацій», але ти цього все одно не втямиш. Того ж вечора я дізнаюся, що став Патріархом. Після цього минає всього тільки місяць — і ми влаштовуємо у Львові Перше П’ятиріччя, ПП Бу-Ба-Бу. У травні, теж у Львові, стається взагалі щось нечуване — фестиваль альтернативної культури «Вивих». У липні в Коломиї — ти тільки вслухайся у цю назву — в Ко-ло-ми-ї кілька напряму пов’язаних з Космосом деміургів засновують Коломийську Народну Духовну Республіку, КНДР. У вересні до Києва вривається «Золотий гомін», поезія форевер, forever together — як завжди переповнені зали, стотисячні юрби скандують по-е-зі-ї, по-е-зі-ї, так — поезії, синьо-жовтого прапора і державної незалежності, саме в такій послідовності — схоже на те, що саме цей момент є абсолютним піком бубабізму, тим більше, що нас уперше публічно названо постмодерністами і ми ще не знаємо, добре це чи погано. Скільки подій ти нарахував?

Шість. Або сім.

Якось мало. Безумовно, ще стільки ж я просто повипускав, наче тих коропів у ріку забуття. Ну звісно! От хоч би й людський ланцюг від Києва до Франика у січні 90-го, п’ять мільйонів людей береться за руки і так стоїть посеред власної країни. Якщо до цього додати все інше — просто концерти, мітинґи, походи, рушення, віча, панахиди, роковиська, страйки, молебні, а також ексгумацію черепів та кісток, насипання могил і повалення пам’ятників — то стане ясно, що нам шалено пощастило з часом, жити в ньому і мати тридцять років, тобто згідно з певним поетом, щойно народитися. Загалом фестивальна епоха завершується серпнем 91-го — другою «Червоною рутою» і всім, що сталося по тому. Але серпнем 91-го завершується не тільки вона. Ні, звичайно — був ще другий «Вивих», я описав його в «Аве, Крайслер!», але то вже дійсно Епілог.

Виникає враження, що в Москві ти замикався у чотирьох стінах і писав, а в Україні повністю розчинявся у соціумі.

В Україні я повністю розчинявся в алкоголі. Розумій це передусім як метафору — в алкоголі часу. Для Ярослава Ґарсії то був період полюби сім куль в нагані. Це фраза з одного вірша, не його і не мого, зрештою, навіть і неважливо чийого. Важливо, як він це вимовляв: полюби сім куль в нагані! Важливо, що це стало його нічним покликом — щоразу, коли ми вибиралися на світ Божий з останнього на ціле місто кубла, або коли блукали всілякими робітничими передмістями, або стояли на мостах, або купалися в нічній Бистриці з випадковими реготухами, або нишпорили зальодянілим нічним вокзалом у пошуках сірника, склянки, ножа, вушка тоненької голки — щоразу я чув його бойове полюби сім куль в нагані, звернене до кожного, до мене, до себе.

Що це означало?

Що йому кайфово. Я думаю, це з нього волало звільнення. Усе, що нас оточувало, було енерґією і драйвом, бо ми передчували звільнення. Від цього хотілося ревіти весільним ревом марала. Коли у вересні 90-го я повернувся до Москви після «Золотогомоніади», я за два тижні написав «Рекреації», а слідом за ними — «Листи в Україну» та «Індію». Остання, щоправда, підвела мене до певної межі і по капельке выпила кровь. Навколо було темно і зимно, імперія переживала фінальні спазми, поетичне чуття загострювалося. Для мене це був, крім усього, особистий порахунок зі статусом тридцятилітнього поета, а заодно і прощання з моїм дотеперішнім Мандрівним Цирком, з усіма його волоцюгами, людожерами, поетами, астрологами, повіями та збожеволіліми ґімназіяльними професорами.

Серед інших акцій того часу ти називаєш якийсь альтернативний фестиваль…

«Вивих». Перший «Вивих», 90-го року.

Саме так. У чому полягала його альтернативність?

У тому, що всі збожеволіли. Крім того, це єдиний випадок у моєму житті, коли я читав зі сцени для публіки в неділю о восьмій ранку. Це називалося «Прокидання поезії», на теперішньому сленґу прокинути означає дещо інше, тому сьогодні цю акцію можна потрактувати й так, що ми