Читати книгу - "Молодий місяць"

— Хіба ще залишилися непідтверджені міфи? — запитала я, скривившись.

Він насупився.

— Мабуть, ні. Гаразд, зараз ми зустрінемося з Семом та рештою хлопців у тому місці, де ми каталися на мотоциклах.

Я завела машину й виїхала на шосе.

— Отже, ти щойно перевертався на вовка, щоб поговорити з Семом? — запитала я з цікавістю в голосі.

Джейкоб кивнув, при цьому він здавався збентеженим.

— Це тривало зовсім недовго — я намагався не думати про тебе, щоб вони ні про що не здогадалися. Я боявся, що Сем заборонить взяти тебе з собою.

— Його заборона не зупинила б мене.

Я досі не могла думати про Сема, як про гарного хлопця. Щоразу, коли я чула його ім’я, мене аж тіпало зі злості.

— Але це зупинило б мене, — сказав Джейкоб похмуро. — Пам’ятаєш, як минулої ночі я не міг закінчити речення? Як не міг розказати тобі все?

— Ага. Ти наче задихався. Він ледь помітно усміхнувся.

— Щось таке. Сем заборонив тобі розповідати. Він… ватажок нашої зграї, ну, сама розумієш. Він альфа-самець, Вожак. Коли він наказує нам щось робити або, навпаки, чогось не робити, то ми не можемо не підкоритися його волі.

— Дивно, — пробурмотіла я.

— Не те слово, — погодився він. — Дуже дивно. Все, як у вовків.

— Гм, — це була найкраща відповідь, на яку я спромоглася.

— Ага, та насправді їх сила-силенна — вовчих інстинктів та вмінь. Я ще тільки вчуся. Важко навіть уявити, як почувався Сем. Адже він був сам-самісінький. Навіть за підтримки цілої зграї важко пройти через це.

— А Сем був сам?

— Так, — сказав Джейкоб тихіше. — Коли я… перевертався, це було… найстрашніше, найжахливіше з того, що зі мною в житті траплялося — гірше, ніж можна собі уявити. Та я був не сам — голоси в моїй голові розказували мені, що трапилося і що я повинен робити. Гадаю, саме завдяки їм я не з’їхав із глузду. Але Сем… — він похитав головою. — Сему ніхто не допомагав.

Ці слова повинні були змінити мою думку. Коли Джейкоб усе пояснив, я мимоволі почала співчувати Семові. Та й зрештою тепер у мене немає причини його ненавидіти.

— Хлопці розізляться, що я з тобою? — запитала я.

— Можливо, — сказав Джейк і скорчив гримасу.

— Може, мені не слід…

— Ні, все гаразд, — запевнив він мене. — Ти знаєш багато речей, які можуть нам допомогти. Ти не просто стороння людина. Ти немов… ну, не знаю, немов шпигун чи щось таке. Ти була потойбіч барикад.

Я насупилася сама до себе. Невже Джейкобу потрібно від мене саме це? Засекречена інформація, яка допоможе знищити їхнього ворога? Але я не шпигунка. Я не збирала ніяку інформацію. Проте після того, що він сказав, я почала відчувати себе зрадницею.

Та хіба я не хочу, щоб він зупинив Вікторію?

Хочу.

Я хочу, щоб Вікторію зупинили, бажано ще до того, як вона закатує мене до смерті, або натрапить на Чарлі, або вип’є кров іще одного туриста. Але я не хочу, щоб саме Джейкоб убив її чи принаймні спробував це зробити. Я би хотіла, щоб він тримався від неї якомога далі.

— Значить, серед кровопивць також є такі, що вміють читати думки, — провадив він, не звертаючи уваги на те, що я десь витаю. — Нам слід знати про такі речі. Виявляється, і ці легенди — правда. Це все ускладнює. Гей, як ти гадаєш, ця Вікторія вміє робити щось особливе?

— Не думаю, — я трохи завагалася, а тоді зітхнула. — Він би розказав мені про це.

— Він? А, ти маєш на увазі Едварда — ой, вибач. Я забув. Ти ж не любиш називати його на ім’я. Або чути його.

Я напружилася, намагаючись не зважати на шалену пульсацію моєї вічно свіжої рани в грудях.

— Не зовсім, не те щоб…

— Вибач.

— Звідки ти знаєш про мене так багато, Джейкобе? Іноді мені здається, що ти читаєш мої думки.

— Ні. Я просто уважний.

Ми опинилися біля непримітної ґрунтової дороги, на якій Джейкоб учив мене кататися на мотоциклі.

— Ти впевнений? — запитала я.

— Звісно, звісно. Я під’їхала й заглушила двигун.

— Ти досі дуже нещасна, правда? — пробурмотів Джейкоб. Я кивнула, втупившись у похмурий ліс.

— Ти коли-небудь думала… що можливо… тобі краще жилось би без нього?

Я повільно вдихнула, а тоді видихнула.

— Ні.

— Тому що він не найкращий…

— Будь ласка, Джейкобе, — перебила я його, мій шепіт перейшов у благання. — Може, ми не говоритимемо про це? Я не витримаю…

— Гаразд, — він глибоко вдихнув. — Вибач за все, що я сказав.

— Не вини себе. Якби все було по-іншому, було б навіть приємно мати можливість це з кимсь обговорити.

Він кивнув.

— Ага, мені було невимовно важко приховувати все від тебе протягом двох тижнів. Мабуть, це справжнє пекло — взагалі ні з ким не ділитися своїми переживаннями.

— Пекло, — погодилася я. Джейкоб різко вдихнув.

— Всі вже тут. Ходімо.

— Ти впевнений? — запитала я, поки він замикав дверцята. — Можливо, мені не варто йти туди.

— Вони з цим змиряться, — сказав він, а тоді усміхнувся. — То хто тут боїться великого злого сірого вовка?

— Ха-ха, — сказала я. Та насправді я швиденько вилізла з машини й поквапилася до Джейкоба. Я добре пам’ятала велетенських вовків на галявині. Мої долоні тремтіли від страху ще дужче, ніж тоді Джейкові від злості.

Джейкоб узяв мене за руку й міцно її стиснув.

— От ми й прийшли.

Розділ 14

Родина

Я заховалася за спиною Джейкоба, а погляд мій був спрямований у бік лісу в пошуках інших вовкулак. Коли вони появилися, випірнувши з густих дерев, то були зовсім не такими, як я очікувала. Я намагалася згадати, які на вигляд вовки. А переді мною з’явилися чотири роздягнені до пояса кремезні хлопці.

Вони знову нагадали мені чотирьох братів-близнюків. У тому, як вони майже синхронно зупинилися через дорогу від нас, які сильні м’язи були в кожного з них попід бронзовою шкірою, їхні коротко стрижені чуби, навіть те, як одночасно змінився вираз їхніх облич, — все це робило їх невимовно схожими.

Вони дивилися на нас із цікавістю, хоча й трохи насторожено. Коли побачили мене (я визирала з-за Джейкобової спини), всі вони розізлилися одночасно.

Сем був найвищий, хоча Джейкоб уже майже його наздогнав. Сема важко було назвати хлопцем. Але не через зморшки чи інші ознаки старіння, а через терплячість та стриманість, які легко читалися на його обличчі.

— Що ти накоїв, Джейкобе? — запитав він грізно.

Один зі зграї (я не впізнала — Джаред або Пол) протиснувся попри Сема й заговорив,