Читати книгу - "Вітер у замкову шпарину"

— Ходи. Залазь. Там нема ні вітру, ні холоднечі.

Але ж ти знав про це, сей Тигр. Адже так?

Тигр притисся до землі, витягнув свої розкішні лапи й поповз на животі, аж поки не опинився під рядниною. Тім відчув, як по руці тернулося щось схоже на дротяну щітку: вуса, коли тигр вмощувався зручніше. Тім здригнувся. А тоді довге пухнасте тіло звіра розтягнулося поряд з його тілом.

Тигр був дуже великий, тож половина його тіла лежала поза тонким білим накриттям. Тім припіднявся, змагаючись із вітром, що бив його по голові й плечах, коли вони опинилися на відкритому просторі, й знову стріпнув рядном. Воно розгорнулося з характерним звуком і стало завбільшки з вітрило човна. Тепер його край лежав майже біля тигрової клітки.

Світ навколо ревів, повітря лютувало, але під рядниною панувало повне затишшя. Тільки серце у Тіма шалено калатало. А коли почало заспокоюватися, він відчув, що біля його грудної клітки повільно б’ється ще одне. І почув тихе басовите бурчання. Тигр хурчав.

— Ми в безпеці, правда? — спитав у нього Тім.

Тигр подивився на нього секунду-дві й заплющив очі. Тіма ця відповідь цілком задовольнила.

Настала ніч, а з нею розгорнулася й повна лють старкбласту. Під зачаклованою річчю, що спершу здавалася простою серветкою, теж наростала холоднеча, бо вітер розгулявся і віяв уже зі швидкістю понад сотню коліс за годину. Вікна Доґана заросли катарактами інею з дюйм завтовшки. Залізні дерева позаду нього стискалися, вибухали всередину, а тоді летіли на південь смертоносними хмарами гілок, уламків і цілих стовбурів. Поряд із Тімом безтурботно дрімав його новий друг. Він засинав усе міцніше, і його тіло розслаблялося і розтягувалося в різні боки, підштовхуючи Тіма до краю їхнього укриття. Настала така мить, коли йому довелося штурхонути тигра ліктем, так, як штурхають сусіда в ліжку, коли той тягне на себе простирадло. Тигр трохи забурчав і випустив пазурі, але посунувся.

— Дякую-сей, — прошепотів Тім.

Через годину після того, як сонце сіло (а може, й через дві: у Тіма притупилося відчуття часу), до завивання вітру приєднався кошмарний скрегіт, що різав вуха. Тигр розплющив очі. Тім обережно відтягнув край ряднини й визирнув назовні. Вежа над Доґаном почала хилитися. Тім зачаровано дивився, як вона хилиться і гнеться. А потім (це сталося в лічені секунди, майже непомітно для ока) вежа розвалилася. Щойно була на місці, а вже наступної миті розлетілася на гострі уламки сталі, що помчали, гнані вітром, широченної смугою, яка ще вдень була лісом залізних дерев.

«Наступним буде Доґан», — подумав Тім. Але цього не сталося.

Доґан вистояв, як і попередні тисячу років.

То була найнезабутніша ніч у його житті, і водночас ніч така казково дивна, що він не зміг би її до пуття й описати… чи навіть згадати у певній послідовності, як пригадуємо ми звичайні події свого життя. Повне розуміння поверталося до нього лише у снах, а сни про старкбласт переслідували його до кінця життя. Та не те щоб то були кошмари. Навпаки — то були хороші сни. Сни про захищеність.

Під простирадлом було тепло, а тіло його сусіда, занурене в сон, зігрівало повітря ще більше. Одного разу він припідняв простирадло і побачив трильйон зірок, що розсипалися по куполу неба. Стільки зірок він ще не бачив ніколи в житті. Здавалося, буревій попробивав крихітні дірочки у світі над світом і перетворив його на сито, крізь яке просвічувала осяйна загадка творіння. Можливо, таке не призначалося для людських очей, проте Тім відчував, що йому надали особливий дозвіл на те, щоб подивитися, бо ж лежав він під магічною ковдрою, поряд з істотою, яку навіть найбільш довірливі селяни Лісового назвали б вигадкою.

Дивлячись угору на ті зірки, він відчував благоговійний трепет, а ще глибоку й незгасиму втіху, як тоді, коли дитиною прокидався серед ночі, відчував тепло й безпеку своєї ковдри й балансував на межі сну та неспання, а вітер за вікном виводив свою журливу пісню про інші світи й інші життя.

«Час — це замкова шпарина, — подумав Тім, поки дивився на зорі. — Так, мабуть, так і є. Іноді ми нахиляємося й зазираємо в неї. І той вітер, який відчуваємо на щоці, вітер, що віє в замкову шпарину, — це подих цілого Всесвіту».

У порожньому небі лютував вітер, холоднеча посилювалася, одначе Тім Рос лежав у теплі й затишку, а коло нього мирно посопував тигр. Згодом він і сам поринув у сон, міцний, приємний і не потривожений сновидіннями. Засинаючи, він відчував себе зовсім крихітним. Його неначе підхопив вітер і поніс на своїх крилах у замкову шпарину часу. Ген-ген од краю Великого каньйону, понад Нескінченним лісом і Фаґонаром, понад Стежиною Залізних Дерев, селом Лісовим (з тієї висоти, на якій він летів з вітром, воно здавалося лише маленьким хоробрим скупченням вогників) і далі, далі, о, набагато далі, через увесь Серединний світ туди, де стриміла до небес велетенська чорна, мов ебенове дерево, Вежа.

Я потраплю туди! Одного дня я до неї дійду!

Так подумав хоробрий Тім і провалився у сон.

Уранці непогамовний вереск вітру стишився до монотонного гудіння. Тім відчув, що сечовий міхур переповнений. Він відкинув простирадло, виповз на землю, чисто підметену аж до самого кам’яного кістяка, і побіг за Доґан. Дихання виривалося з рота хмарками білої пари і одразу ж відлітало з вітром. Інший бік Доґана був завітряний, та однаково там було холодно, холодно. Потекла сеча, і на той час, коли Тім закінчив, калюжка на землі почала замерзати.

Тім поспішив назад. За кожен крок він змагався з вітром і тремтів усім тілом. А коли залазив під чарівне простирадло, в благословенне тепло, зуби в нього цокотіли. Навіть не задумуючись, що робить, він обійняв м’язисте тіло тигра і притисся до нього. Злякався лише на мить — коли розплющилися очиська й розкрився рот. Показався язик — довгий, мов доріжка, і рожевий, наче троянда на Нову Землю. Тигр лизнув Тіма в щоку, і той знову задрижав, та не від страху, а від спогадів: як рано-вранці Великий Рос, його батько, терся своєю щокою об його щоку, перед тим як налити води в миску й поголитися начисто. Він казав, що не хоче відрощувати бороду, як у його напарника, казав, що йому не личитиме.

Тигр опустив голову і