Читати книгу - "Мати все"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Тільки б він нікуди не зник! – захвилювалася. – Тільки б не зник!»
У подільському провулку в чорному пластиковому мішку просто на кучугурі сидів волоцюга. Примітив Ліду ще здалеку.
– А-а… Ліда.
– Хіба я казала, як мене звати? – підбігла, зашарілася. – А ти як? Я раптом злякалася, що замерз у смерть. Грошей треба?
– Давай, – усміхнувся. Виліз із мішка, на ноги зіп’явся, запнув на грудях добротне суконне пальто. Показав на нього. – А я собі у секонді пальта купив. На твої гроші.
– Не пропив?
– Обіжаєш!
– А як тебе звати? Я… вибач, що не спитала.
– Марк.
– Марк?
– Слухай, Лідо. У нас мовчазна згода: ти даєш гроші – я тебе слухаю. Тому не треба так дивуватися: у мене немає грошей тобі дати, щоб ти вислухала мої одкровення.
– Марк… Треба ж! Я можу безплатно.
– Я теж! Давай уже! Розповідай, що там у тебе знову трапилося.
– У мене? Нічого! У мене все налагоджується. А ходімо до тої батареї. Щурів-котожерів порозганяємо.
– Не можу. Маю бути тут.
– Навіщо?
– Закони реклами.
– Дурня!
– Технологія. Спершу людина бачить товар, за другим разом переконується, що він нікуди не зник і його легко знайти на тому самому місці, і тільки за третім тягнеться до гаманця. Ти ж знала, де мене знайти?
– Так. А нещодавно я навіть сподівалася від тебе допомоги. Одна дівчина… Їй потрібно було виїхати з міста, і я подумала, що ти міг би супроводжувати її.
– Я б не поїхав.
– Чому?
Чоловік усміхнувся, кивнув на чорний пластиковий мішок:
– А робоче місце?
Ліда збентежилася:
– Не розумію… Я б грошей дала, ти зміг би розпочати життя спочатку. Ти… Скільки тобі років, Марку?
– Двадцять сім.
– І мені, – вразилася. – Як же так? Ти… Чому?!
– Дивись не впади, Лідо. Давай уже свої гроші і коти звідси! – Марк загорнувся у чорний пластиковий мішок, упав на сніг.
– Дам грошей! Дам! А ти скажи чому?…
– От тільки без пафосу. Я тут не назавжди.
– Хіба?
– А ти думала!
– То чого чекаєш? Грошей немає?
– Для нового життя не гроші потрібні.
– А що?
– Поштовх… Хвиля…
Ліда безпорадно озирнулася, ніби її саму зараз накриє, нахилилася до Марка:
– Отут ти і подохнеш, чоловіче із дивним іменем Марк! Маркам тут не місце. Як Платонам, Іоанам й Іаковам! Тут виживають Сашки. Або Серьожки! А ти помреш на цій кучугурі! Прощавай!
– А гроші?!
– Пішов ти! – вона вже бігла геть.
– Ти невідверта! Невідверта і через те нещасна! – закричав услід.
Ліда зупинилася так різко, ніби наштовхнулася на стіну. Озирнулася, почервоніла до скронь. Похапцем дістала з гаманця дві по двісті гривень, поклала біля чорного мішка, прошепотіла зацьковано:
– Дякую, Марку… Ти ж… не зникай… Технологія…
Стас Скакун камінь за пазухою не носив. У Дезінфікатора принцип простий: що на душі – те й на язиці. У недвозначних, звісно, ситуаціях, коли на слово не відповідали агресією. Та що робити, коли в душі каламуть? За два місяці після пригоди в лісовому готелі ясності не додалося. Стас насторожено прислухався до себе. Дивувався без міри. Особливо, коли на старий новий рік завалив Ліду просто на підлогу у ванній кімнаті, бо жадання забродило всередині і вистрілило, як шампанське вино. «Я хочу її! – усвідомлював ошелешено. – Як?! Після її зради я хочу її?! Після того лисого виродка… Треба буде обов’язково вирахувати його адресу й підпалити йому двері. Козел, хай би його чорти!.. І та училка! Так мене підставили…» Стас згадував, хто підставив саму Ліду, кривився: така халепа вийшла, ще й грошей до фіга за ту халепу виклав! – спробував налаштуватися на позитив і конструктив, і вкупі вони врешті привели Дезінфікатора до парадоксального висновку: треба зробити дружині неймовірний подарунок і тим поставити крапку в новорічних жахах. Тим більше, вона вже сказала головне: «Не покидай мене…» Тим більше – скоро Восьме березня. Прекрасний привід!
Думка ця так запала Дезінфікатору в душу, що він одразу ж узявся мізкувати – який би сюрприз дружині зробити. І – отака дурня! – все подумки до лисого свінґера повертався. Сюрприз? Ну, приміром, заманити лисого до них із Лідою додому, зв’язати, накрити якоюсь ряднинкою, а коли Ліда повернеться, ряднинку скинути і хай буцає його ногами, аж поки не захекається. Чи піти у нічний клуб! На садо-мазо-шоу! І щоби голі дівки там привселюдно так підло над лисим знущалися, що навіть самі від співчуття до нього плакали б. А чи просто: йдуть вони з Лідою вулицею, а повз них на машині лисий їде, раптом машина його глухне, лисий виходить – бац! І вже не стоїть. Лежить. А той водила, що його збив, повз них із Лідою проїжджає і Стасові підмигує, мовляв – братан, як я його?! І нема виродка. А чи купити, приміром, Ліді сто двадцять п’ять криваво-червоних троянд, покласти їх на стіл і власними руками всі до одної колючки обірвати, скласти їх гіркою і поклястися, що оце скільки колючок – стільки разів лисий пошкодує, що зґвалтував Стасову дружину.
«Ну… Квіти точно треба купити», – подумки означив програму мінімум на сьоме число. Уже зібрався їхати з дому, та Ліда раптом:
– Стасе, можна я сьогодні «тойоту» візьму?
– Навіщо?
– До пацієнта треба… За місто.
– За місто? Лідо! Звідколи лікарі вашої клініки їздять до пацієнтів додому?
– Практично ніколи. Виняткова ситуація. Мені треба… – Так непевно, що Стас аж насупився підозріло: «Ой брешеш, Лідо… Щось тут не те. У клініці службові автівки є».
– Ну добре. Бери.
Стас проводив Ліду, викликав таксі, та, коли сів у салон, щоб їхати на склади у Вишгород, раптом сказав:
– На Троєщину!
За квартал від батьківського дому попросив зупинити, пішов до галасливих бабів – упереміж із кавказцями продавали квіти, ховали їх від морозу у великі короби, обтягнуті плівкою. Усередині свічка горить – заупокійне видовище.
– Почім нині? – Показав на троянди.
– Двадцятка!
– Круто!
– А мороз! Мороз! Ніяк та весна не прийде! Двадцятка! – торохтіла молодичка в лижному костюмі.
– П’ять троянд! Сам виберу! – Стас простягнув лижниці сто гривень, заходився перебирати квіти. «Мама зрадіє», – подумав.
Стасова мама не чекала на сина.
– І з квітами? Синочок… Згадав-таки про матір!
Стас раптом відчув себе малим і безпорадним. Як у далекому дитинстві, коли точно знаєш, що винуватий, а пояснювати – зайве, однаково ніхто не зрозуміє.
– Завтра свято. Хочу тебе сьогодні привітати, мамо. А що, як завтра не зможу заїхати.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мати все», після закриття браузера.