Читати книгу - "Зарубіжний детектив"

Після грози повітря було прохолодне й вологе. Тадеуш на секунду ввімкнув ліхтарик, освітивши серед намоклих дерев і кущів нешироку стежину.

— Візьми мене за руку, — прошепотів. — Там, за деревами, буде світліше.

Пройшли кілька десятків кроків, і Мрочек зупинився, оглянувся.

Трохи позаду, в долині, виднів освітлений місяцем будинок. Під самим дахом жовтувато виблискувало віконце спальні, де світився нічник.

Рушили далі, збиваючи з кущів холодні краплі. Місяць плив високо в небі, великий, блідий, зимний.

Ще ступили кілька кроків, кінчилися кущі обабіч стежки. Ніякої огорожі. І раптом побачили, майже біля самісіньких ніг, море. Тут було ясно, наче вдень. Праворуч — невелика затока серед каміння з якимось помостом. Біля нього щось темніло. Невже моторний човен? Ліворуч простягався піщаний пляж, далеко-далеко, скільки зір сягав.

— Боже, як тут гарно! — вихопилося у Галі з грудей. — І це все разом з частиною пляжу належало твоєму дядькові? — Вона показала рукою на два ряди кущів, що тяглися від берега вглиб суші.

— Так, — Тадеуш уважно роззирався довкола. — Наскільки пам'ятаю, той сарайчик мав бути десь у кінці саду… Може, он там?.. — кивнув убік дерева, серед яких щось темніло. — Ходімо!

Рушили поперечною стежкою, і за якусь хвилю Галина помітила низькі, обвиті плющем двері невеличкого дерев'яного сарая.

— Тільки б не були замкнені, — шепнув Тадеуш і натиснув на клямку. Двері із скрипом прочинились.

Там було чисто прибрано. На поличках стояли горщики для квітів, а під ними рядком розміщене різноманітне садове знаряддя. В кутку виділялись дві великі поливальниці і згорнутий калачем новий гумовий шланг. Під протилежною стіною у світлі ліхтарика зблиснув верстак.

— Бачиш? — впівголоса сказав Мрочек.

Під стіною лежала акуратним стосиком цегла.

— П. М. 1967… — прочитав, нахилившись. — Нова! Дядько, видно, зовсім недавно купив її… А ось і цемент, і пісок. І навіть кельня є. Все гаразд…

Через кілька хвилин вони були вже знову в кабінеті. Мрочек зняв килим зі стіни.

— Оце тільки тепер спало мені на думку, що досі не знаємо, чоловік це чи жінка. — Стань ось тут і присвіти мені. Так, добре.

Він схилився над нішею.

— Чоловік, — проказав молодий лікар. — Бачиш ці кістки? Не можна твердити категорично, але, певно, йому було десь під сорок, може, трохи менше, а може, й більше.

Голос його звучав спокійно, розважно, наче Мрочек оце сидів на академічній лаві і складав екзамен професорові медицини.

— Тепер сюди присвіти…

Галина глибоко вдихнула, заплющила на мить очі, але одразу ж розкрила повіки. Тадеуш тримав у руці череп, уважно оглядаючи його з усіх боків.

— Тут нічого… тут також… Ніяких слідів поранення. Чоло високе, а зуби… Три золоті коронки спереду. А цей, здається, запломбований. Спробуй оглянути, якщо не боїшся.

— Я повинна взяти його в руки? — тремтячим голосом перепитала.

— Ну, якщо не хочеш, покладемо на стіл.

Він обережно поклав череп на письмовий стіл і спрямував світло в очниці, щоб Галині було все видно.

— Так… — голос її не переставав тремтіти. — Видно, дбав про свої зуби. Дві пломби вчасно поставлені.

— Що б ти сказала про них?

— Небагато. Почали вже кришитися. Не дуже добрий матеріал. А він помер кільканадцять літ тому, Тадеку. Я не знаюся в судовій медицині, але як стоматолог можу сказати, що пломби викришитись за таких умов швидко не можуть, навіть коли б вони були і з слабкого матеріалу.

— Ясно. Я теж так подумав. Без лабораторного аналізу важко визначити все точно, але, за грубим підрахунком, смерть настала років п'ятнадцять-двадцять тому. Багато що залежить од вологості повітря, од того, наскільки добре була замурована стіна, і так далі… Ти більше нічого не можеш сказати про його зуби?

— Ні. Якби взяти одну з цих пломб, може, потім і змогла б сказати щось, розглянувши її під мікроскопом і зробивши хімічний аналіз. Під час окупації, приміром, німці вживали зовсім інший цемент для пломбування, сурогат. Це я знаю, бо кілька схожих старих пломб мені довелося вийняти.

— Гаразд. Візьмемо одну. Може, щось і довідаємось.

Він узяв череп, відніс його в нішу і поклав у попереднє положення. Потім, присвічуючи собі, заходився старанно, кістка за кісткою, оглядати скелет. Раптом випростався.

— Дивись! Куля! Ось, посеред третього лівого ребра стирчить. Бачиш? Значить, стріляли в спину… Певно, від неї й помер. Хвилиночку, зараз її витягну.

За якусь мить на його долоні опинився маленький овальний предмет, покритий іржею. Тадеуш поклав його на стіл і далі продовжував огляд. Але, якщо небіжчик і був оточений якоюсь таємницею, то жодного ключа до неї при обстеженні скелета не вдалося виявити.

— Можеш поставити ліхтаря на стіл… — мовив пошепки, закінчивши свою роботу і витираючи піт з чола. — Більш нічого не довідаємось. Можемо сказати лише, що це був чоловік середніх літ, високий зростом і що його уражено в ліве плече з вогнепальної зброї. Куля пройшла надто низько і влучила в серце. Це сталося кільканадцять років тому, може, й двадцять… Дай-но мені клапоть паперу, он там лежить, на столі. Загорну кулю, пломбу і цю висушену стеблину. її треба покласти окремо. Раптом хтось та зможе встановити, як давно ту квітку зірвано? А втім, квітки могли бути покладені й пізніше, не обов'язково в день смерті… Гаразд, кінчаймо з усім цим.

Галина підійшла до столу за папером і раптом скрикнула, закривши уста долонею.

— Там… — показала на вікно. — Хтось заглядав!

— Дурниці. Вікно ж зашторено. Тобі просто привиділось. Це від нервового потрясіння. У такому стані всілякі марева бачиш. Це не дивина…

Вона не відривала погляду від вікна. Здавалось, навіть не чула чоловікових слів.

— Там… там щілина між шторами… — тихо сказала. — Можу заприсягтися, що бачила око і… частину обличчя.

— Дурниці! — повторив, намагаючись говорити переконано. Однак загасив світло й поспішив до дверей.

Вийшовши на ґанок, трохи постояв нерухомо, прислухаючись. В саду було тихо, лише долинали сплески морських хвиль. З дерев опадали останні краплини. Мрочек навшпиньках зійшов униз і поволі пройшов попід стіною будинку. Дійшов до рогу, виглянув. Місяць освітлював клумбу перед вікном кабінету. Тадеуш уважно обдивився довкола, потім зазирнув у вікно. В кабінеті було темно. Легенько стукнув пальцем по шибці, сказав неголосно;

— Запали світло…

За мить спалахнула лампа. Він побачив у шпарку Галину, що стояла коло письмового столу. Вона дивилася в його бік.

— Добре, — промовив. — Уже повертаюсь.

Роздивившись ще раз навкруги, Мрочек спокійно рушив назад. На