read-books.club » Публіцистика » Ґоморра 📚 - Українською

Читати книгу - "Ґоморра"

128
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Ґоморра" автора Роберто Сав'яно. Жанр книги: Публіцистика / Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 65 66 67 ... 94
Перейти на сторінку:
подався туди один.

Казарса — прекрасна місцина, одна з тих, де легко думається про людину, що вирішила стати письменником, і де, з іншого боку, важко уявити, що ця людина пішла звідси у широкий світ, але натомість потрапила в пекло. Я поїхав до могили Пазоліні не для того, щоб віддати шану чи щось відзначити. П’єр Паоло Пазоліні. Чоловік, котрий носив це ім’я — три в одному, як любив говорити поет Джорджіо Капроні, — не є ані моїм мирським святим, ані моїм літературним Христом. Просто мені захотілося знайти місце, де й досі можна було б безперешкодно поміркувати про можливості слова. Про його здатність описати механізми влади, виходячи за рамки конкретних історій та конкретних деталей. Поміркувати: а чи й досі можна називати справжні імена, одне за одним, вказувати на конкретні обличчя, злущувати з постатей скоєні ними злочини і показувати їх як елементи владної архітектури? Подумати над тим, чи й досі існує можливість рознюхати, як свиня, натренована на пошук трюфелів, динаміку суворої реальності, голу структуру влади. І зробити це без метафор, без вторинних деталей, без нічого — тільки користуючись гострим лезом слова.

Я сів на потяг з Неаполя до Порденоне, надзвичайно повільний потяг з надзвичайно промовистою назвою: «Марко Поло», враховуючи ту відстань, яку він мав подолати. Бо Фріулі від Кампанії відділяє чимала відстань. З Неаполя я виїхав о сьомій п’ятдесят, а до Фріулі прибув аж о сьомій двадцять наступного дня, процокотівши зубами всю ніч, бо холод не давав мені спати. В Порденоне я сів на автобус до Казарси. Коли я з нього вийшов, то подався вулицею, нахиливши голову, — як людина, що знає, куди йде, і може розпізнати свій шлях, дивлячись собі під ноги. І, звичайно ж, заблукав. Але згодом, потинявшись безцільно містом, все ж таки знайшов цвинтар на віа Вальвазоне, де похований Назоліні разом з усією родиною. Ліворуч, якраз побіля входу, виднілася порожня клумба. Я підійшов до того квадратика землі, посеред якого стирчали два маленьких мармурових надгробки, і побачив його могилу: П’єр Паоло Пазоліні (1922–1975). Поруч, трохи далі, знаходилася могила його матері. Мені стало вже не так самотньо. І я став стиха виговорювати свою лють, я бурмотів, стиснувши кулаки так сильно, що нігті боляче вп’ялися в долоні. Я почав промовляти свою власну «Я знаю», і це була «Я знаю» наших днів.

Я знаю, що можу це довести. Я знаю, звідки береться багатство і який запах воно має. Це — запах успіху й перемоги. Я знаю, який запах має прибуток. І правдивість мого знання, правдивість моїх слів не бере полонених, бо вона поглинає все і все перетворює на докази звинувачення. Їй не треба вдаватися до повторних перевірок чи розпочинати розслідування. Вона споглядає і обмірковує, придивляється і слухає. Вона — знає. Вона не засуджує до тюрми, і свідки не відкликають назад свої показання. Ніхто не розкаюється. Я знаю, що можу все довести. Я знаю, куди щезають сторінки посібників з економіки, знаю, як їхні цифри зазнають мутації і перетворюються на матеріали, предмети, час і контракти. Я все це знаю. І мої докази не містяться на якійсь «флешці», закопаній у землю. Немає в мене компрометуючого відео, схованого десь у гаражі в глухому гірському селі. Не маю я і копій секретних службових документів. Мої докази є невідпорними, бо вони — небайдужі, вони — записані моїми очима, мовлені моїми словами і загартовані емоціями, що відлунюють від заліза та сталі. Я бачу, чую, дивлюся, розмовляю — і в такий спосіб я свідчу, свідчу незручними і неприємними, але потрібними словами. Вони пошепки промовляють: «Це — неправда». Промовляють у вуха тих, хто радий прислухатися до заколисуючих ритмів влади та грошей. Істина — небайдужа і пристрасна. Бо якщо її звести до якоїсь об’єктивної формули, то вона перетвориться на хімію. Я знаю і можу довести. Тому і промовляю. Розповідаю про ці істини.

Я завжди намагаюся придушити тривогу, що охоплює мене кожного разу, коли я піднімаюся сходами, заходжу до ліфта чи витираю ноги об килимок і перетинаю поріг. Мене ніколи не покидають думки про те, як будувалися та будуються ці споруди й будинки. І коли хтось бажає слухати, то мені важко втриматися і. не розповісти про те, як поверх ліпиться до поверху. І не відчуття загальної провини охоплює мене, ні: Не моральна спокута за тих, кого викреслили з історичної пам’яті. Просто я намагаюся позбутися «брехтівського» психологічного механізму, який природно заволодіває моєю свідомістю і змушує думати про руки та ноги історії. Іншими словами, змушує думати більше про постійно порожні тарілки, що спричинилися до штурму Бастилії, а не про прокламації жирондистів та якобінців. Я не можу про це не думати. Знаю, це — погана звичка. Це як коли стоїш перед полотном Вермеєра, але думаєш не про сам портрет, а про тих, хто змішував фарби, натягував полотно на рамку і виготовляв діамантові сережки. Якась ментальна збоченість, їй-богу. Коли я бачу бетонні сходи, то мені завжди пригадується, як працює бетономішалка, а стіна з вікнами завжди наштовхує на думку про те, як зводиться риштування, про кельму та будівельний розчин. Я не хочу вдавати, що про це не думаю. Може, люди, народжені в певних географічних регіонах, мають якийсь особливий невидимий зв’язок з певними речовинами. В різних місцях одні й ті ж матеріали сприймаються по-різному. Гадаю, що в Катарі запах нафти та бензину породжує в уяві розкішні особняки, дорогі сонцезахисні окуляри та лімузини. В Мінську той самий ядучий запах видобувного палива викликає в свідомості картини похмурих облич, витоки газу з прорваних труб, задимлені міста. А в Бельгії він нагадує про часник, який полюбляють італійці, та про північноафриканців, що залюбки споживають цибулю. Це ж саме стосується й цементу на Півдні Італії. Цемент — це сира нафта південної Італії. Цемент дає життя всьому. Кожна економічна імперія, що постає на півдні, проходить через будівельний бізнес: тендери, контракти, каменярні, цемент, компоненти, цегла, риштування, робітники. Все це — типи озброєння італійського бізнесмена. Якщо ноги його компанії не спираються на цемент, то цей бізнесмен не має шансів. Цемент — найпростіший спосіб максимально швидко заробити грошей, здобути довіру, вчасно найняти людей перед виборами, виплатити зарплату, накопичити інвестиційний капітал і закарбувати своє обличчя на фасадах споруджуваних тобою будинків. Вміння будівельника — це вміння посередника та хижака. Він проявляє безмежну терплячість чиновника під час підготовки документів, стоїчно зносить безконечні затримки, очікуючи дозволів,

1 ... 65 66 67 ... 94
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ґоморра», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ґоморра"