Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

Сапер зблід.

— Що ж мені тепер робити? — безпорадно бурмоче він і вихиляється з вікна.

— Найкраще, — задумливо прорікає Юпп, — одружуватися, коли діти вже зовсім дорослі. Тоді така історія ніколи не станеться.

За вікнами прослизає вечір. Темними стадами лягли на горизонті ліси, поля слабо мерехтять у тьмяному світлі, що падає з вікон поїзда. Нам залишилося лише дві години їзди. Бетке встає і впорядковує свій ранець. Він живе в селі, за кілька зупинок до міста, і йому треба виходити раніше, ніж нам.

Поїзд зупиняється. Адольф потискує нам руки. Спотикається на маленькому пероні й озирається, щоб за одну мить його погляд міг увібрати в себе увесь довколишній краєвид, як висохле поле — дощову вологу. Потім він повертається до нас, але вже нічого не чує. Людвіґ Бреєр, хоч у нього й сильні болі, стоїть біля вікна.

— Іди вже, Адольфе, не стій, — говорить він. — Дружина чекає.

Бетке, підвівши голову, дивиться на нас:

— Нічого, Людвіґу. Встигну.

Його зі страшною силою тягне повернутися і піти, це видно, але Адольф залишається собою — і до останньої секунди не відходить від нас. Зате, ледь рушає поїзд, як він швидко повертається і великими кроками іде геть.

— Ми незабаром відвідаємо тебе! — кричу я йому навздогін.

Нам видно, як він іде полем. Він ще довго махає нам рукою.

Пролітають повз клуби паровозного диму. Удалині світиться кілька червонуватих вогників.

Поїзд робить велику петлю. Ось уже Адольф зовсім маленький — чорна цятка, крихітний чоловічок, один серед широкого простору темної рівнини, над якою потужним куполом розкинулося передгрозове сірчано-жовте на горизноті вечірнє небо. Я не знаю чому, — Адольфа це прямо не стосується, — але мене охоплює тривога, коли я бачу людину, яка самотньо бреде під величезним куполом неба по безкрайній рівнині у вечірній імлі.

Аж ось насуваються дерева, і сутінки густішають, і нічого вже немає — тільки рух, і небо, і ліси.

У купе стає гамірно. Тут кути, виступи, запахи, тепло, простір і межі; тут темні, обвітрені обличчя з блискучими плямами очей, тут смердить землею, потом, кров’ю і солдатською шинеллю, а там, за вікнами, під вагою поїзда зникає кудись, залишається позаду цілий світ, — він віддаляється все більше, світ вирв і окопів, світ темряви й жахів; він уже завбільшки як вихор за вікнами, вихор, який не може нас наздогнати.

Хтось починає пісню. Її підхоплюють. Незабаром співає все наше купе, сусіднє також, весь вагон, весь поїзд. Ми співаємо дедалі голосніше, наполегливіше, чола червоніють, жили набрякають, ми співаємо всі солдатські пісні, які знаємо, ми встаємо й дивимося один на одного, очі блищать, колеса відбивають ритм, ми співаємо і співаємо.

Я затиснутий між Людвіґом та Козоле і крізь куртку відчуваю тепло їхніх тіл. Я ворушу руками, повертаю голову, м’язи напружуються, якесь тремтіння піднялося від колін до живота і, немов шипучка, кидається в легені, в губи, в очі, так що купе розпливається в тумані, я весь тремчу, як телеграфний стовп у бурю, тисячі дротів дзвенять, відкриваються тисячі шляхів. Я повільно опускаю руку на руку Людвіґа, мені здається, я зараз обпалю її своїм дотиком. Але коли Людвіґ піднімає на мене очі, втомлений і блідий, як завжди, я не здатен висловити всього того, що в мені відбувається, і можу лише насилу, затинаючись, вимовити:

— Маєш цигарку, Людвіґу?

Він дає мені сигарету. Поїзд мчить, а ми все співаємо, співаємо. Та ось до нашого співу домішується якесь наполегливіше туркотіння, ніж стукіт коліс, і ось під час однієї з пауз щось із відчайдушним тріском розколюється і довго перекочується рівниною. Хмари згустилися — почалася гроза. Блискавки спалахують, як близький гарматний вогонь. Козоле стоїть біля вікна й хитає головою:

— Це ж треба. Така гроза о цій порі, — говорить він, перехилившись із вікна. Раптом він скрикує: — Швидше! Швидше! Ось воно!

Ми кидаємося до вікон. У світлі блискавок на горизонті встромляються у небо тонкі шпилі міських веж. З кожним новим ударом грому вони занурюються в морок, із кожною новою блискавкою вони чимраз ближче і ближче.

Очі в нас горять від збудження. Раптово, немов гігантське дерево, виростає між нами, над нами, всередині нас очікування.

Козоле збирає свої речі.

— Ох, братці, де ж нам через рік доведеться сидіти? — каже він, розправляючи плечі.

— На дупі, — нервово відрізає Юпп.

Але ніхто не сміється. Місто наскочило на нас, воно притягує нас до себе. Ось воно розкинулося і швидко дихає у сліпучому світлі блискавок, широкою хвилею насувається на нас, а ми наближаємося до нього — поїзд солдатів, поїзд повернення на батьківщину, повернення з небуття, поїзд найнеймовірніших очікувань. Усе ближче та ближче, ми мчимо, стіни кидаються нам назустріч, зараз ми зіткнемося, блискавки пролітають повз нас, гримить грім. Але ось уже обабіч вагона високо піниться шумом і криками вокзал, грозова злива зривається з неба, платформа блищить від води, і, не пам’ятаючи себе, ми кидаємося у все це сум’яття.

Зі мною з вагона вискакує собака. Він тулиться до мене, і під дощем ми разом спускаємося по сходинках.

ЧАСТИНА II

І

Як вода, вилита з відра на бруківку, бризками розлітаємося ми врізнобіч. Швидким маршем рушили вниз по Гайнріх-штрасе Козоле з Брьоґером і Троске. З такою ж поспішністю ми з Людвіґом повертаємо на Бангофсаллеє. Леддергозе, не прощаючись, помчав від нас геть разом зі своїм лотком барахла. Тьяден квапливо розпитує Віллі, як швидше дістатися до борделю, і тільки Юпп та Валентин нікуди не поспішають. Ніхто їх не чекає, і вони ліниво прямують наразі в зал очікування, щоб дізнатися про можливість поїсти. Пізніше вони збираються в казарму.

З дерев на Бангофсаллеє падають дощові краплі; низько та швидко пливуть небом хмари. Назустріч нам рухається кілька солдатів останнього призову. На руках у них червоні пов’язки.

— Геть погони! — кричить один із них і кидається до Люд-віґа.

— Заткнися, жовторотий! — зупиняю його я, відштовхуючи вбік.

Ззаду напирають інші, і нас оточують. Людвіґ, спокійно поглянувши на солдатика перед собою, іде далі. Той поступається йому дорогою. Але звідкись з’являються два матроси й кидаються на Людвіґа.

— Ви що, не бачите, собаки, що це поранений? — ричу я і скидаю ранець, щоб звільнити руки.

Але Людвіґ уже лежить на землі, поранена рука робить його майже беззахисним. Матроси рвуть на ньому кітель, топчуть Людвіґа ногами.

— Лейтенант! — лунає пронизливий жіночий вереск. — Бий його, кровопивцю! Затопчіть його на смерть!

Я кидаюся виручати Людвіґа, але удар