Читати книгу - "Покров"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Зустрінемося, як зазвичай, біля Архистратига, — сказала. — Чекатиму.
Хотинський не бажав чекати. Уперше зателефонував Мар’яні ще 19 лютого вдень, коли вона, спустошена і розбита, сунула Московським мостом до лікарні швидкої допомоги. Скинула дзвінок. І наступного дня, і за тиждень. І тільки коли зібрала всю сім’ю — тата, маму, бабу Нату, — коли всі вони сиділи перед нею, і всі живі, всі дихають, тільки тоді зателефонувала колишньому коханцеві.
— Вибач… — мовила тихо. — Можна я ще трохи подумаю?…
Хотинський вів себе коректно, як ліцензована комп’ютерна програма.
— Добре. Не тиснутиму на тебе.
Та у квітні «заглючив».
— Я сам до тебе приїду, Мар’яно.
— Ні! — перелякалася. — Я вже скоро буду в Києві.
На початку травня, коли Дорошівка розцвіла вишнями, яблунями й грушами, врешті перевезли тата і бабу Нату до вичищеного до блиску, затишного й напрочуд рідного дому в Дорошівці.
— Я знаю, чому мені тут так добре, — розповідала Мар’яна Полі телефоном. — Тут родове гніздо Дорошів. А Ярко ж — Дорош. Кривошиїха сказала: «Ярко мене знайде. От побачиш, Полю! Ярко сюди по мене приїде».
За тиждень на порозі став Хотинський.
Мар’яна з Аїдою саме спостерігали, як пальці на татових ногах ледь помітно ворушаться. Сиділи біля інвалідного візка навколішки, Аїда плакала:
— Господи, Валю, який же ти сильний! Я би ніколи не змогла отак — день у день, день у день розробляти м’язи, робити виснажливі фізичні вправи…
— Дорошівка допомагає, - сказала Мар’яна. — Таке місце особливе. Як рідне. Сили дає. Правда ж, тату?
- І Кривошиїха передрекла: ходитиме! — нагадала Аїда.
То так. Кривошиїха прийшла одного разу пізно ввечері. Пошепотіла щось над Валею, травиці залишила, рукою махнула: пусте… Як пізні осінні груші попадають, підніметься… Та Мар’яна зненавиділа стару.
— Тато ходитиме не тому, що Кривошиїха щось ляпнула! Бо не здається.
Тато погладив по ріденькому волоссю свою царівну, усміхнувся комусь за спинами дружини і доньки:
— Доброго дня. Ви до нас?
Мар’яна озирнулася — Хотинський стоїть. Серце в п’яти. Підвелася.
— До мене… — знітилася, усміхнулася Хотинському. — Привіт.
Аїда щиро зраділа: скучила царівна за гостями. Та й гість особливий: можливо, доня нарешті власну сім’ю створить. Кинулася на стіл накривати: як же вчасно! У неї в печі картопля з м’ясцем домліває, солоні помідорки холодні, бо з льоху, зі вчора смачнючий пиріг залишився, а баба Ната зараз від Марії теплого молока принесе і домашніх яєць.
Хотинський усміхався напружено, дякував.
— Чи варто клопотати? Я ненадовго. Лише по Мар’яну…
Мар’яна мовчала. Кліпала повіками, не розуміла: а радість де? Чому не знає, куди себе подіти.
— Пам’ятаєш, ми мріяли в Прованс поїхати. Чи в Італію… — Хотинський наступав. — Я тур купив, Мар’яно. На Сардинію. Для молодят у турагенції знижка… Вилітаємо за тиждень, а ще треба зробити тобі закордонний паспорт, а до того послухати марш Мендельсона, бо без нього нас не визнають молодятами. А на Сардинії в бухті Кала-Капра… У готелі Капо д’Орсо для нас уже заброньований номер із басейном. Я все думаю: навіщо нам басейн? Ми зустрічатимемо світанок на березі, купатимемося в морі разом із сонцем. А потім питимемо шампанське на яхті…
— Ти заміж виходиш, доню? — здивовано спитав тато.
— Звісно, виходить! — встрягла Аїда, обійняла чоловіка. — Нагадати тобі, Валю? Мар’яна запрошувала до нас у гості свого нареченого, та ти в той день… знайшов собі важливіші справи.
Мар’яна напружилася, зиркнула на колишнього коханця приголомшено.
— А де… ти гроші взяв? На Сардинію, — несподівано.
Хотинський почервонів, та гніву не видав.
— Заробив, золотце, — вичавив. — Сам!
Мар’яна відступила на крок. Притулилася до біленої стіни.
— Можна я ще трохи подумаю?
— Мар’яно, доню, що тут думати?! — ледь не впала Аїда.
Хотинський насупив брови, очі в підлогу.
— Думай, золотце… — відповів хрипко. — Тільки до ранку, домовилися? — опанував роздратування, усміхнувся. — Сподіваюся, за ніч спакуєш валізи, бо о восьмій маємо вирушити до Києва. Пізніше — ніяк. О десятій на тебе чекатимуть у весільному салоні — я заздалегідь записав тебе, бо там черги.
Аїда заметушилася, взялася таки накривати на стіл.
— Усе буде добре! — навіювала. — Усі приймуть правильні рішення! Усі залишаться в радості й без журби! От зараз пообідаємо, — підбадьорювала Хотинського, — а надвечір я вас до сусідки Марії ночувати відведу, бо у нас тісно, а в Марії велика спальня порожньою стоїть після того, як син виїхав.
— Можна і в нас… — пробурмотіла Мар’яна винувато. — Уступлю свій диван. Я звикла і в спальнику на підлозі спати.
— Не треба таких жертв. Бережи себе, золотце, — відповів Хотинський.
Усю ніч Мар’яна просиділа біля вікна, з якого при ясному місяці й зірках можна було роздивитися старі руїни на пагорбі. Без дум, без планів — голова пуста! — все намагалася уявити, як раніше виглядав панський маєток. Далеко попівночі з дому вийшла баба Ната. Усілася на ґанку, закурила. Мар’яна навшпиньки, щоби не побудити батьків, до баби. Умостилася поряд. Притулилася до старенької. Баба Ната дістала з пачки сигарету, простягнула онуці.
— Хто приїхав? Той… блядун?
Мар’яна розреготалася тихо і щиро.
— Бабцю, та мовчи! Це ж село! В одному кінці скажеш, а в іншому всі почують!
Розділ 9
Захований рід
Як Мар’яна не вмовляла час — не спіши! — ранок прокинувся з першими променями травневого сонця, взявся полошити пташок: цвірінькали під вікном. Ще й шостої нема. Мар’яна хлюпнула води на припухлі очі, вийшла на подвір’я: то вже ритуал. Щоранку прокидалася раніше за всіх (щодня дивувалася тому надзвичайному факту, бо в місті — сонько! — полюбляла таки при нагоді дрихнути до опівдня), виходила надвір, вдихала прохолодне пахуче повітря і йшла на город. Вешталася посеред засаджених городиною грядок: морквинки проклюнулися, бурячок червоні хвостики випустив, отут чорнобривці баба Ната посадила, а ще не вилізли, трояндовий кущ Марія дала, добра жінка. Обдивлялася городину, прямувала в сад — тут груші, яблуні, вишні знамениті, що Мар’яна їх із дитинства пам’ятає. А в кінці обійстя біля огорожі шовковиця, як той дуб. Всідалася під шовковицею на стару лаву, ще татовим татом зроблену, курила першу гірку сигарету…
І цього ранку не зрадила. Дійшла до шовковиці, клацнула запальничкою, та почула за огорожею голоси. Визирнула з цікавості, й щелепа відвалилася: на вулиці неподалік обійстя Озерових біля брудного позашляховика стояв Пітер. Другого чоловіка затуляв розлогий бузок, та Мар’яна впізнала голос колишнього коханця.
— Як ти нас знайшов?! — тихо й хижо шипів Хотинський. — Майдан скінчився! Забирайся у свою Канаду, Кравчук!
— Мушу побачити Мар’яну.
— Ми запросимо тебе на наше весілля!
— Ти не гідний її! — Пітер нервував. — Вона дізнається правду!
— Дійсно?
— Ти ніколи
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Покров», після закриття браузера.