Читати книгу - "Син Начальника сиріт"

На нас ніхто ніколи не скидав бомб, але ми розуміли, про що говорив командир Ґа. Колись нас посилали на північ по біографію охоронця в тюрмі 14-18. Увесь день ми повільно повзли на північ у «вороні», і сльота знизу крізь дошки потрапляла в кузов, і черевики примерзали до підлоги. Ми тільки гадали, чи справді їдемо допитувати, чи це нас так тихцем самих відправляють до в’язниці. У нас, перепрошую, лайно в задах позамерзало, і ми були вже думали, що в Пубйоку хтось поклопотався і нас усерйоз позбуваються.

Командир Ґа вів далі:

- Мене, як новенького, поселили поряд із лазаретом, де люди всю ніч стогнали. Там був один дід, який усім особливо надокучив. Він не міг працювати, бо руки його вже не слухалися. Люди могли б його покривати, але всі терпіти його не могли: на одному оці в нього було більмо, і він весь час тільки бурчав, вередував і питав про щось. Цілу ніч міг видавати усілякі питання. «Хто ви? - вигукував він серед ночі. - Чому ви тут? Чого мовчите?» Тиждень за тижнем я гадав, коли вже приїде машина по кров і нарешті він замовкне. А потім став замислюватися над його запитаннями. Чому я тут? Що я такого зробив? Урешті я почав йому відповідати. «Чого не зізнаєтеся?» - репетував він на весь барак, а я з другого кінця відгукувався: «Я зізнаюся! Я вам усе розповім». Від цих розмов люди нервували, і однієї ночі до мене прийшла Моннан. То була найстарша жінка в таборі, і від голоду в неї не залишилося ні стегон, ні грудей. Вона була пострижена по-чоловічому і обв’язувала руки смугами тканини.

Командир Ґа далі розповів, як вони з Моннан тихо вийшли з бараку, пройшли сіни, бочки з водою, і, якщо ще не було сказано, ми всі подумали, що ім’я Моннан означає «магнолія» - і це найбільша, найвеличніша біла квітка. Наші підопічні кажуть, що бачать саме її, коли автопілот зносить їх на саму вершину болю - на холодну вершину, де перед ними відкривається самотній, білий, морозяний цвіт. Незалежно від того, які конвульсії скручують їхні тіла, цей образ міцно врізається в їхню пам’ять. Це ж непогано, правда? Єдиний вечір, повний болю, - і ось уже все минуле позаду, усі марноти й усі невдачі позаду, навіть гіркоти від них не лишається.

- Надворі, віддихуючи парою, - продовжив командир Ґа, - я спитав Моннан, де поділися всі охоронці. Вона показала на адміністративні будівлі. «Завтра, напевне, приїде міністр тюремних шахт, - сказала вона. - Я це бачила й раніше. Вони всю ніч займатимуться документами».

«То що?» - спитав я її.

«Міністр їде, - сказала вона. - Тому за нас так цими днями взялися, тому всіх слабких уже повкидали в лазарет. - Вона махнула рукою на комплекс для охорони, який увесь так і світився. - Глянь, скільки в них електрики на це йде, послухай цей нещасний генератор . Єдиний спосіб так світити - це вимкнути огорожу».

«То що, тікати? - спитав я. - Так тут і тікати нема куди».

«Ну, що ж, ми всі тут помремо, - сказала вона. - Цей спочинок нам гарантований. Але не сьогодні!»

І раптом вона пішла через темний двір, обережно, але дуже швидко. Я наздогнав її біля паркану, ми присіли. Паркан був, власне, подвійний: два паралельні ряди бетонних стовпів, на яких натягнуто кабелі з побурілими керамічними ізоляторами. Між ними - смужка нічийної землі, де буйно розрослися дикий імбир і редиска, що їх ніхто не міг красти.

Вона зібралася потягтися через дроти. «Чекайте, - сказав я, - може, краще перевіримо?» Але Моннан потяглася під паркан і витягла дві редиски, холодні й хрумкі, і ми одразу їх з’їли. Тоді набрали дикого імбиру. Усіх старих жінок у таборі відправляли в загін копачів: вони мали ховати тіла там, де вони загинули, - на таку глибину, щоб дощем назад не вимило. І зразу було зрозуміло, який імбир ріс із мертвого тіла: його квіти були великі й переливчасто-жовті, і, якщо рослина проросла з-поміж ребер, її важко було витягти.

Коли ми набили всі кишені, ми ще з’їли редиски, і я відчув, як вона очищує мої зуби. «О щастя володіння дефіцитом! - проголосила Моннан і доїла свою редиску повністю: і корінь, і пагін, і квіти. - Це місце - просто урок попиту і пропозиції. Ось моя дошка, - сказала вона, показуючи на нічне небо. Потім поклала руку на дріт. - А це - мій останній іспит!»

К. Кі підскочила зі свого стільця.

- Заждіть! - сказала вона. - Це часом не професорка Лі Моннан, яку засудили разом зі студентами?

Командир Ґа зупинився.

- Професорка? - спитав він нас. - А що вона викладала?

Це була величезна помилка. Пубйоківці тільки головами похитали. Ми щойно дали підопічному більше інформації, ніж він нам. Ми відправили геть обох стажерів і попросили командира Ґа продовжувати.

- А куди потрапили її студенти? - спитав Ґа. - Чи Моннан пережила їх у таборі номер 33?

- Просимо продовжувати, - сказали ми. - Коли ви все розкажете, то ми відповімо на ваше запитання.

Командир Ґа на мить над цим замислився. Потім кивнув і продовжив:

- Там був ставок, де охорона розводила форель, щоб годувати свої сім’ї. Рибу кожного ранку рахували, і якщо хоч однієї недораховувалися, то всьому таборові не давали їсти. Я пішов за Моннан до краю того круглого ставка, а вона присіла й витягла з чорної води рибину. Це вийшло не з першого разу, але в неї була сплетена з дроту сіть, і завдяки намотаній на руки тканині вона міцно її тримала. Вона взяла рибу під грудні плавці - таку здорову, таку ідеально живу. «Притисни її тут, над хвостом, - сказала вона. - А тепер помасажуй отут, під пузом . Коли намацаєш ікру - натискай». Моннан підняла рибу і вичавила собі в рот помаранчеву цівку ікри. Тоді випустила рибу назад. Потім настала моя черга. Моннан зловила ще одну рибу і показала, як визначити, що то самиця. «Тільки сильно натисни, - попередила вона, - а то лайна