Читати книгу - "Божа кара"

А ще полюбляла гратися в тата.

Брали з подружкою шнур найміцніший, вибігали на вулицю. Підстерігали чоловіка, що йшов наодинці, розганялись навстріч, шнуром йому ноги обплутували.

— Правда ж, ви наш тато?

Чоловіки ніколи не гнівались — сміялися.

А ще до смерті боялися, щоб не обізвали «підером». Не розуміли, що означало це слово, його блатняки з волі принесли, але як обізвуть «підером», то хоч забігай світ за очі.

Від «підера» всі діти одвертатися мусили. Обминати як зачумленого. Якщо ця дитина нещасна насмілювалась напитися води з кухля загального, той кухоль ніхто вже в руки не брав. Зайде в їдальню — ніхто не сідав поруч. У спальні й то ліжко «підера» окремо стояло. На віддалі, коло самих дверей.

А ще була гра у рабів і панів.

Жорстока то була гра!

Старші за віком оголошували молодших своїми рабами.

Раб чи рабиня мусили всі забаганки свого пана виконувати. Замалим не ноги цілувати. І головне — половину пайки за так віддавати. Найласіші шматочки.

Раба можна було бити, знущатися з нього, як тільки душі забаглося, — терпи і не диш!

Дівулі одній, яка вже мала трьох рабинь отаких, забаглося мати четверту: на Оксану оком накинула.

Мабуть, тому, що Оксана була найбідовіша.

Затисла якось у куткові, прошипіла:

— Ти моєю рабинею будеш! Не скоришся — скажу всім, що ти «підер».

З наступного дня стала нову рабиню виховувати. Вимагала, щоб Оксана на коліна перед нею ставала.

— Станеш!.. Станеш!.. — щипалася болісно.

Зіткнулися того ж дня на мостові. Що через Трубіж.

— На коліна!

І з усього маху лясь по обличчю.

Оксана кров витирає, що дзюрчить з носа розбитого, а на коліна не думає ставати.

І коли та ще раз розмахнулась, з усього розгону буц її головою в живіт!

Клубком розлюченим полетіли з мосту та в річку.

Оксана на воді трималася качкою, дівуля ж одразу стала тонути. А тут ще й Оксана під воду пірнула. Ухопила за ноги, що воду мололи, та й потягнула на дно.

Утопила б, коли б не якийсь чоловік, що саме мимо проходив. Стрибонув за ними услід, дівулю за волосся на берег виволік.

Довго ж дівуля воду одкашлювала.

Після того випадку ніхто не пропонував Оксані стати рабинею.

Про «підера» ж і мови бути не могло.

Обізвав би хто — з ротом роздертим побіг би!

XIV

А ще я любила коней ганяти на водопій.

Коні для мене справжніми друзями були.

Скидала платтячко і в одній сорочці величезними вилами давала лад у конюшні.

Піт заливав очі, а любов моя до коней палала рожевим цвітом.

Царювала в конюшні Кукла. Це було червоне чудо з чорною гривою, очима чорнющими та чорною мордочкою.

Вечорами коней гнали на водопій. Звичайно, хлопцям діставалися найкращі коні, в тім числі й Кукла, а мені — Циганка. Зла, кусюча тварина, чорна, як жужелиця. Не раз вона мене скидала, а то й кусала.

Та я її таки вкоськала. Окрім мене, нікого не підпускала до себе.

XV

Перед тим як видати паспорт, викликали Оксану в міліцію:

— Надумались прізвище змінити?

— Та яке прізвище! То нас так у дитбудинкові всіх підряд називали. Франківська я! Франківська!

— А Яновська вам не знайома?

— Яновська?.. Знати не знаю!

— Ідіть та подумайте. Органи не годиться обдурювати!

Поверталась у розпачі: не світить їй тепер інститут!

А тут молоденький міліціонер став навідуватись. Обіцяв, що допоможе. Якось заявився увечері:

— Оксано, танцюй! На мазі твоє діло!

Оксана й затанцювати не встигла, як він її на ліжко і повалив. Ну, тут вона й показала йому, як у дитбудинкові одбиватись навчилася! Здичавілою кішкою мордяку зорала. Та ще й куди слід садонула коліном. Рачки додому поповз!

XVI

А паспорт вона таки отримала.

Отримала паспорт!

І до інституту вступила.

На доріжку, що вела у доросле життя.

Порцелянові чоловічки

Казка не так для дітей, як для дорослих

I

Майже сто років тому в Україні сталася подія, про яку й досі згадується в пресі. Подія настільки незбагненна, що не вкладалася в жодні рамки здорового глузду. Після чергових виборів до Верховної Ради, коли комуністи потерпіли нищівну поразку, вони всі до одного безслідно зникли протягом однієї доби. Зникли, мов випарувались. («Здиміли!» — казали в народі). Од Генсека до рядової фітюльки. Прихопивши з собою всі гасла та прапори — незмінні атрибути їхніх галасливих збіговиськ. Навіть портрети Сталіна, що їх обов’язково носили на чолі святкових колон.

Виник грандіозний скандал. Всесвітня спільнота звинуватила український уряд у геноциді, міжнародні комісії галиччю злетілися в нашу державу: шукати сліди небувалого злочину, в Організації Об’єднаних Націй з нетерпінням ждали результатів перевірки, щоб одразу ж поставити питання про виключення України з членів ООН, застосувати до неї найжорстокіші санкції.

Але всі ті комісії так і повернулися ні з чим. Жодного сліду, жодного бодай натяку, що пролили б хоч краплину світла на вчинений геноцид.

Мені, провідному репортерові всесвітнього телебачення, для якого не існувало таємниць, ця історія столітньої давнини не один рік не давала спокою.

Як так? Зникла безслідно не одна людина, не десяток навіть людей, а тисячі комуністів, з десятками тисяч тих, що завжди за них голосували. Зникли разом із сім’ями, навіть дітьми. Такого історія людства ще не знала, і я, провідний репортер телебачення, не зможу до цього докопатися?

У вільний від роботи час я став відвідувати книгосховища. Годинами сидів перед екранами, переглядаючи підшивки газет столітньої давності, шукаючи хоча б найменшої зачіпки.

Нічого… Нічого… Жодної бодай найтоншої ниточки, вчепившись за яку, можна було б розмотати таємничий клубок.

Доведений до відчаю, я вже хотів полишити марні свої намагання, як одного разу працівниця архіву, втаємничена в мої пошуки, сказала:

— Не знаю, чи вам це щось допоможе, але до нас ходить чоловік, який, здається, щось знає…

— Господи, чого ж ви мовчали?! — У моєму вигукові було стільки знаків оклику, що їх вистачило б на цілу сторінку. — Де я його знайду? Де? Ви маєте його адресу?

— Та вам не потрібна адреса. Він майже щодня приходить до нас, бо працює над дисертацією. Хочете, я вас із ним познайомлю?

— Я — хочу? Я? Та я палаю бажанням з ним познайомитись!

— Тож приходьте завтра на дев’яту. Ми по ньому звіряємо годинник, — розсміялася пані.

Та мені було не до сміху: всю ніч не спав, боячись