Читати книгу - "Божа кара"

Наш прапрадід, звісно, в льодник не пішов. Всю дорогу додому його вивертало, як рукавицю.

А потім важко захворів. Поклали в земську лікарню, де й заснув сном летаргійним. А його лікар у цей час поїхав у далеке село: лікувати дітей, що захворіли на скарлатину. Повернувся, а прапрадід уже в могилі.

Одкопали, та що толку від того. Лежав уже боком, і сорочка на грудях розпанахана. Ще й руки покусані…

А Гоголь, коли його через багато-багато літ одкопали, теж лежав боком…

Не доведи й помилуй — у могилі проснутися!

Поповодила мене мама по бабах-шептухах! Переляк відливала.

Та я сама себе вилікувала. Вирізала шмат картону цупкого і написала на ньому: «Я заснула сном летаргійним. Не ховайте одразу, а заждіть, поки труп почне розкладатися».

Точнісінько так, як заповідав Микола Васильович Гоголь.

Та його, бач, не послухалися.

Повісила картонку на шию, і той сон жахний більше мене не провідував.

Ото так: сімдесят шість років бабі, а вона й досі картонку носить на шиї.

XI

Мамі Оксанчиній пощастило влаштуватися в той же дитячий будинок.

Не вихователькою, ні. Про це вона навіть мріяти не сміла. Дворянське походження прокляттям висіло над нею, вона була вдячна долі, що криваве «чека» проґавило її у свій час, не заарештувало, не знищило, як винищило до коріння всіх її родичів. Тож вона навіть признаватись боялась, що навчалася в Інституті благородних дівиць і здобула блискучу педагогічну освіту.

Маму Оксанчину ота жахна революція, а потім і війна громадянська позбавили всіх найближчих родичів, окрім хворої матері, бабусі Оксанчиної, і вона лишилась одна, чужіша чужої в оцьому світі страшному, що од злоби неміряної пожирав усіх підряд. Мама Оксанчина ніколи не розповідала дочці, як вона вижила в ті лихі роки, лише часом казала: «Краще б я й не родилася!» Вона й Оксанку нажила позашлюбною, тож Оксанка й не відала, хто її тато. Та їй те не дуже й пекло: росла ж серед таких, як і сама, «нічиїх».

Тож мамі Оксанчиній пощастило влаштуватись в той самий дитячий будинок. Не вихователькою, ні, а прибиральницею. У мертвецьку, куди зносили од виснаження померлих дітей. Там вона й жила, поряд з дитячими трупиками, що їх раз на тиждень отой страшний дядько, який налякав так Оксанку, виносив до воза, складав, наче дрова, та й одвозив до ями бездонної.

Скидав усіх гамузом ще й поливав зверху вапном.

Не так для того, щоб висохлі трупики не рознесли зарази якоїсь, а щоб не можна було їх дістати і з’їсти.

Бо одного таки з’їли, був випадок такий, був: старші за віком, з блатняків, що їх виловлювала міліція і приводила до будинку дитячого… Так кілька таких блатняків якось залізли до ями, вибрали найсвіжішого трупика, зварили і з’їли. Тож після того отой дядько страшний і став поливати щедро вапном щойно звалені трупики. Мерла в основному малеча віку Оксанчиного, й Оксанчина мама набагато пізніше казала дочці, як вона й не збожеволіла. Боячись щоразу побачити трупик Оксанчин.

А Оксанка жила — не вмирала і щоранку відділяла від своєї нужденної пайки половинку хліба та потай і відносила матері, щоб мама не померла з голоду.

Якось вона не витримала: втекла. Прийшла до вурків. Ті заходилися її вчити красти. А їй ну ніяк не давалась та наука. То вони її били.

Як її били!

Не витримавши, Оксанка втекла вже од вурків. До будинку дитячого назад. Де її теж часом били. Тільки не примушували красти.

XII

Коли нас усіх гамузом завели до їдальні, я спершу здивувалася, чому малолітки, серед яких мене посадили, миттю хапали свої пайки хліба та й запихали до ротиків. Не жували, ні, а отак і сиділи з ротами набитими, чекаючи супу.

Одразу ж і зрозуміла чому, коли мене обікрали.

Отак я засвоїла перший урок: запихай швидше пайку до рота, якщо не хочеш її втратити!

І довго ж мама по тому, як забрала мене з проклятого будинку отого, відучувала запихати до рота більше, аніж я могла проковтнути.

От ви, Андрійовичу, читали Макаренка? «Педагогічну поему»… Сподобалась?.. А я ту книжку одразу ж зненавиділа. Де голод тридцять третього?.. Де трупи, що завалили пів-України?.. А подивіться, які вгодовані всі його вихованці!..

У нашому будинкові теж гуляв голод. Тільки й того, що так не лютував, як лютував на волі. Викошуючи старих і малих. Нас хоч і тримали надголодь, та все ж годували. А чому так помирали найменші? Бо їх обкрадали старші за віком…

Та ще нас рятувала військова частина, що поруч стояла. От де не відали, що таке голод! Мало того, що вони віддавали всі недоїдки, помиї усі, так ще ми з дня у день порпалися на смітнику тієї частини. За кожну знайдену кісточку вовченятами гризлися.

Ну, ще й трава. Паслися на тій траві, як телята голодні.

От повірите чи не повірите, а на величезному дворищі нашому не росла бодай одна травиночка. Все вищипували!

Ще й бігали до глибокого яру, що заріс бур’янами. Все підряд рвали та їли.

Об’їдяться, було, блекоти чи дурману і робляться як навіжені. Нічого не розуміють, кричать як божевільні. А від блекоти — ще і сліпли…

Після того голоду й половини дітей не лишилося. Коли я згадую оту яму бездонну, в яку скидали померлих дітей, то й досі здається, що земля там ворушиться…

А комуняки прокляті, отой Симоненко, бодай йому й язик усох, на всіх перехрестях кричать, що в тридцять третьому на Вкраїні не було голоду суцільного.

Та хіба ж бандюги зізнаються, скільки вони передушили народу!

Після тридцять третього їсти вже було що, але все одно ми ходили голодні. Бо їжі не вистачало.

Пам’ятаю: вже дев’ять років було, як я зголосилась прибирати в їдальні.

Їдальня була величезна, на кількасот дітей одночасно, і ми, п’ятеро дівчаток, втомлювалися так, що на ногах не стояли. Зате кожній з нас по роботі давали зайву пайку хліба. Ми притуляли ті пайки до грудей, відщипували по крихітці і клали до рота.

Боже, як це було смачно!

Тепер у мене нічого немає, щоб я з їжі щось не любила.

XIII

Діти є діти, тож, незважаючи на постійне відчуття голоду, вони не пропускали жодної нагоди погратися.

Особливо любили бігати купатись на річку.

Річка Трубіж тоді була повноводою та глибокою, не те що нині. То вони з води не вилазили.

Плавали навперейми, з