Читати книгу - "Біґ Мак. Перезавантаження"

Особливо феєричним і колоритним був приїзд Юрка на перший фестиваль до Гуляй-Поля в серпні 2006-го. Пако пробив якогось алкогольного спонсора й привіз у багажнику своєї автівки спонсорський банер і два ящики якоїсь сивухи. Банер за домовленістю мав десь висіти. Пако, приїхавши, відразу ж пішов до штабного приміщення, присобачив банер на стінку й дістав свій портативний фотоапарат. Став під банером, попросив себе сфотографувати. Після чого сховав банер назад до багажника й пішов танцювати. Сивуха розійшлася десь до кінця другого фестивального дня.

Останні роки він був більш довірливий. Усе більше розповідав. Мені багато цих історій видавалися цікавішими за його книги. «Чому ти про це не напишеш?» – дивувався я. Він віджартовувався, але, зрештою, написав «Запаморочливий запах джунглів». Хоча багато речей так і не озвучив. За чим тепер можна лише шкодувати.

Це був чи не останній наш спільний виступ – він, я та Ірванець – у Луцьку восени 2007-го. Зранку ми сиділи в ресторанчику під Луцьким замком, Юрко піддав і весь якось розм’як, щось відкрилося в повітрі, і він почав розповідати про свій досвід роботи на Півночі. Якісь дивовижні історії про бригади шабашників і ресторани з музикою та коньяком, про кримінальні розбірки, про хутра, які вони перевозили кілька днів і спали на них, не випускаючи з рук зброї, оскільки боялися нападу. Ще цілі кілометри історій про жінок та керівництво, про великих поетів та партизанів, усе те, що він так і не встиг описати в книгах. Якийсь такий яскравий теплий спалах, до якого хочеться час від часу повертатися. Та й завершився той день героїчно – десь по обіді з’явився-таки Ірванець і вони з Юрком якось неймовірно швидко прикінчили першу пляшку «бехерівки». Я не пив, тож дивився на все це зачудовано. Вони сиділи один проти одного й по черзі здіймали склянки. «Я, – говорив Ірванець, – хочу випити за прекрасного прозаїка та перекладача, чудову людину Юрка Покальчука». Розчулений Пако змахував сльозу й говорив у відповідь: «А я, – казав, – хочу випити за неймовірного поета, фантастичну людину Сашка Ірванця». Тривало це міряння ліричними почуттями доволі довго. Після чого ми пішли на виступ. Уже на сцені вони обидвоє якось заспокоїлися й тихенько собі дрімали, а коли я ледь не побився з якимось читачем, котрий сидів у залі й голосно про щось кричав, Пако лише повторював: «Та ладно, – говорив, – заспокойся».

Він загалом любив усі ці застілля, компанії, людей, котрі вивалюються за твій стіл із повітря і зникають потім у нікуди. Любив бути в центрі компанії, любив керувати процесом. Весь час повторюючи: «Як ми оце тут добре сидимо». Причому, усе й зводилося не так до споживання алкоголю, скільки до театральності ситуації, до розмов, освідчень і заперечень, до п’яних перебільшень і дружнього захоплення, до єднання чоловіків навколо одного столу, до цього примарного крихкого порозуміння, яке хай і ненадовго, а з’являється. Підозрюю, йому цього бракувало в літературі. У літературі багато жовчі й комплексів. За столом більше щирості, навіть якщо ця щирість і нещира. Думаю, він і сам це розумів.

Пам’ятаю, як ми привалили до нього, уже на нове помешкання, великою компанією. І все це тривало якось безкінечно довго, я лишався в Юрка, усі решта були місцеві, тож Пако, бачачи, що розмова загальмовувала й ніхто вже ні на кого не звертає уваги, доволі динамічно (хоча й тактовно) всіх випровадив. А потім знову посадив мене за стіл. «У мене є особлива річ, – сказав. – Вони вже були п’яні, однаково б цього не відчули». І дістав звідкись якийсь неймовірний самогон і великий шматок сала, замотаний у полотно. «Це я своїм пацанам купив, – пояснив він про сало. – У колонію. Але ми з тобою теж трішки спробуємо».

Я їздив потім до Кременчуцької колонії, спілкувався з керівництвом, намагався продовжити спілкування з цими пацанами. Проте нічого не вийшло. Мабуть, для цього справді потрібно було бути Юрком, мати його серце.

Усі вже знали, що він хворіє, що справи погані. Хоча сам він ніколи, ясна річ, не скаржився. Я навіть брав у нього якісь його останні речі для барикадівського збірника. Він надіслав текст уже з лікарні, у тексті було купа помилок, схоже, йому просто важко було писати. Але писав.

А потім він помер.

У нього було дивне застигле обличчя, коли з ним прощалися. Як маска. Ця жовтава скутість усе ще зберігала його риси, проте зрозуміло було, що це вже не Пако, що це тінь, яка лишається нам ще на деякий час, аби потім цілковито зникнути.

Я себе й досі ловлю на думці, наскільки його не вистачає в усіх цих літературних обставинах. Настільки природно він виглядав на безкінечних презентаціях, фестивалях та слемах. Природно й доречно. А ось немає його – то й не надто цікаво стало повертатися на ті місця, де він бував. Скажімо, я довший час просто не заходив до «Купідона», оскільки все це так чи інакше нагадувало про Пако. Розумію, дещо пафосно звучить, але так і є. Пам’ятаю, під час якогось чергового фестивалю, ми прийшли туди якоюсь компанією молодих поетів. Було пізно, але всі хотіли читати вірші, як це й водиться серед молодих п’яних поетів. Я пішов попросив увімкнути мікрофон. Порадили подзвонити Покальчуку. «Алло?» – сказав Пако. Я розповів, у чому річ. «Ну, я вже в ліфті, нічим не допоможу», – відповів на це Юрко. Мікрофон нам так і не ввімкнули. Наступного ранку скаржусь йому, розповідаю про цей чортовий мікрофон. «О, – вигукує він обурено, – а що ж ти мені не подзвонив?»

Після його смерті в одному з харківських скверів на асфальті з’явився напис: «Не наступайте на любов». Думаю, йому б це сподобалося. Упевнений, що йому це сподобалося.

Втрати, які нас роблять щасливими

Потім минув час, минуло безліч часу, велика кількість тієї субстанції, що називається часом. Він минав легко й непомітно, іноді його проминання приносило задоволення, іноді примушувало напружитися – мовляв, що буде, коли він мине увесь, коли його зовсім не залишиться? Що залишиться після нього? З часом я почав помічати, що більшість маршрутів, якими доводиться пересуватися, повторюються, закінчуючись тими ж вокзалами та обриваючись на площах тих самих міст.

Географія лише на перший