Читати книгу - "Місяць, обмитий дощем"

Більше того, так хочеться вірити, що якийсь саме український письменник першим зазирне за ширму, де Провидіння зберігає свої таємниці. І тоді… А що буде тоді, я не знаю. Може, й дізнаємося, заради чого існує і страждає людина. І чому складає докупи слова, саме мовою (українською, російською, англійською і т. ін.) висловлюючи своє прагнення зазирнути в космос. Космос і космос душі.

Шоу і користь скоромного

Джордж Бернард Шоу, знаменитий англійський й ірландський драматург, залишив у літературі й історії вагомий слід не лише своїми п’єсами «Пігмаліон», «Дім, де розбиваються серця», «Цезар і Клеопатра» і блискучими рецензіями на музичні твори, а й низкою цікавих вчинків. Ну, наприклад, не зовсім відмовився від Нобелівської премії, як француз Жан-Поль Сартр, а лише від її грошового еквіваленту, звелівши віддати суму на переклад шведських авторів англійською мовою, зокрема великого Августа Стріндберга.

Шляхетний чоловік, га? А ще відомий тим, що прожив аж 94 роки, найдовше серед нобеліантів, і в дев’яносто з хвостиком написав п’єсу для лялькового театру «Шекс проти Шева», у якій персонажі Шекс (себто Шекспір) і Шев (сам Шоу) вирішували на боксерському рингу, хто з них ліпший драматург. Теж не слабо!

Ну й нарешті Шоу відомий тим, що майже все своє довге життя був вегетаріанцем, харчувався виключно рослинною їжею і наприкінці земного шляху не без гумору сказав, мовляв, у сімдесят літ його вперто переконували їсти м’ясо, інакше помре. Він не послухався. А от в дев’яносто нема кому переконувати, бо всі ровесники, котрі їли м’ясне, самі давно померли. Прочитавши це, я, грішним ділом, подумав, що ліпше б Шоу їв м’ясце, котлети, антрекоти і що там ще, то, може б, справді віддав Богові душу в сімдесят чи скільки там років, після того, як отримав свою Нобелівську премію. І лишився б у людській пам’яті як гарний драматург, чудовий критик і шляхетний чоловік, котрий сприяв популяризації в англомовному світі шведських та інших письменників.

І тоді він не здійснив би своєї сумнозвісної поїздки до сталінського СРСР, і не був би зачарованим «вождем всіх часів і народів», і не писав би паршивих брехливих статей та не було б виступів, де розповідав, як прекрасно живуть радянські трудящі, повні достатку і щастя, а голод в СРСР — то, мовляв, тільки буржуазна пропаганда.

Шоу дозволяв возити себе показовими «потьомкінськими дерьовнями», зустрічався з передовиками виробництва і заплющував очі на те, що, скажімо, побачив у «Країні Рад» майбутній Нобелівський лауреат Андре Жід — бідність, відсутність свобод і наявність репресій. А Шоу писав оди Сталіну. Назвав його «вчителем трудящих».

А може, те трапилося тому, що не їсти м’ясо людині, навіть такій видатній, таки шкідливо? До речі, найбільший людиноненависник і вбивця Адольф Гітлер теж був вегетаріанцем. Це я не проти вегетаріанства взагалі, а всього лиш про два конкретних випадки. І це моя «відповідь Чемберлену», себто на численні статті останнього часу, зокрема в Інтернеті, що доводять, які агресивні й бяки ті, хто їсть м’ясо, і які виключно лагідно-правдиві цяці ті, хто його не вживає. Що теж цікаво — одна з п’єс Шоу називалася «Учень диявола».

І Лєнін, і Санов…

Цей чоловік називає себе справжнім українським патріотом і справжнім націоналістом. Ходить на мітинги, маніфестації й збори та зустрічі з демократичними депутатами. І, на відміну від багатьох патріотів, читає не лише праві українські газети й політичну літературу, а й літературу художню. І ось яка розмова якось відбулася між нами (передаю дослівно). Заговорили про Володимира Винниченка.

Мій знайомий розмірковує, що Винниченко був поганим політиком, але гарним письменником. Я погоджуюся і кажу, що пора б у незалежній Україні, де вже перевидали «Сонячну машину», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Слово за тобою, Сталіне», оповідання й п’єси Винниченка, перевидати нарешті й «Чесність з собою».

— Навіщо? — знайомий-патріот питає трохи здивовано.

— Я вважаю цей роман, мабуть, найпсихологічнішим у творчості Винниченка.

Знайомий, справжній український патріот, задумується, а тоді каже:

— Але ж його критикував Лєнін.

— То й що? Лєнін назвав у приватному листі «Чесність з собою» «архіпоганим наслідуванням архіпоганого Достоєвського». Я люблю творчість і Достоєвського, і Винниченка. Як і багато хто.

— Але раптом Лєнін критикував справедливо? Він же розбирався в літературі. Он про Толстого скільки понаписував.

— То ж бо й воно, — кажу, — що понаписував. Як і про багато що… І кого.

— Але якось воно не те… Може, обійдемося без цього роману… У Винниченка є багато іншого.

Тут я остаточно зрозумів, що й над нашими видавцями досі тяжіє ленінська оцінка цього роману Винниченка. Патріоти то патріоти, але ж «Лєнін сказав». Можна, виявляється, скидати пам’ятники колишньому вождю, але досі сприймати його оцінку твору українського письменника.

Ця розмова схожа на іншу, з київською пані, причетною до літератури. Я висловив їй жаль, що до книги творів Євгена Гуцала, виданої не так давно, вже в незалежній Україні, не ввійшла його повість «Двоє на святі кохання», яку вважаю поряд з оповіданнями і повістю «Родинне вогнище» кращими у Гуцала.

— Але ж її критикували, — сказала ця пані.

— Так, критикували. І пам’ятаєте — хто?

— Я ще тоді була надто юною.

Я розповів, що добре пам’ятаю той 1972 рік, коли у журналі «Вітчизна» з’явилася повість Гуцала, а слідом за нею в газеті «Літературна Україна» розгромна рецензія сумнозвісного громителя живого слова в українській літературі Лазаря Санова (справжнє прізвище Смульсон). Як ми тоді зачитувалися повістю Гуцала й обурювалися вульгарним смульсонівським погромом!

— Зачекайте, але ж мені казали, що Євген Пилипович сам визнав критику справедливою. Ось чому, напевне, ті, хто вкладав його вибране, не внесли до нього цю повість.

— А який то був час — пригадуєте? Стартувала маланчуківщина. І Гуцало, щоб далі видаватися, був змушений посипати голову попелом. А я, пригадую, радів тому, що повість не лише була дуже психологічною і відвертою, а й тому, що у «Двох на святі кохання» рефлексії героїв повісті, за надмір яких і нападав Санов-Смульсон, поставали філософією. Самі рефлексії. І почуттів героїв, і життя в цілому. Рефлексії-філософія — це ставило Гуцала нарівні з кращими зразками європейської літератури. Такого в тогочасному Укррадліті ні в кого не було. То чого ж досі зважати на критику Санова?

Пані знизала плечима — не відаю, мовляв.

Я ж подумав про комплекси, що мучать нас досі. Написав Лєнін, написав Санов. Значить, щось було не те. Ліпше перестрахуватися. Досі. Захотілося заспівати в бадьорому ритмі сумну пісеньку, переінакшивши трохи слова: «І Лєнін такой молодой, а Санов опять впереді».

Серпик «правильного» Місяця

— Найнещасніші люди — українські письменники, — сказав якось Михайло Слабошпицький, сам знаний письменник.

А найнещасніші письменники — сучасні українські супермодерністи (не плутати зі справжніми модерністами) й «найпостмодерністичніші» постмодерністи. Ті, яким не потрібні читачі,