Читати книгу - "Йов. Фальшива вага"

Він підвівся і вийшов, не промовивши й слова.

XXXIV

Бідолашному Айбеншютцові й самому незабаром довелося визнати, що в його мозку відбуваються дивні речі. Він, скажімо, помітив, що втратив пам'ять на недавні події. Він уже не міг пригадати, що він робив, казав і їв учора. Він нестримно котився у прірву, наш статечний айхмістр. Він був змушений удавати, ніби пам'ятає, коли прийшов на службу, і про що говорив з писарем, і які видавав учора розпорядження, вдавати все.

І він напружував увесь свій розум, аби тільки вивідати в писаря, що ж він учора такого сказав.

Назовні він усе ще виглядав статечно, наш айхмістр Айбеншютц. Він усе ще був молодим чоловіком, у свої тридцять шість років.

Він усе ще тримався міцно і прямо, що пішки, що у возику. Та в його нутрощах палала горілка, коли він її випивав, і туга за горілкою, коли не випивав. Та насправді в його нутрощах палала туга за людиною, хоч якоюсь людиною, і туга за домівкою, ім'я якій було — Евфемія. Її образ наміцно засів у його серці, іноді в нього було відчуття, що варто йому лише розкрити груди, сягнути всередину, щоби видобути цей образ. Та він і справді думав про те, що одного дня відкриє собі груди.

Та й інші зміни відбувалися з ним у той час, він їх помічав, йому навіть було дуже прикро, та він уже не міг повернутися до того, ким був колись. Він хотів цього, ба можна сказати: він тужив за собою колишнім іще більше, ніж за кимось іншим.

Він ставав усе невблаганніший і непоступливіший у службі. До цього трохи спричинявся новий вахтмістр, що заступив на місце Слами, а саме вахтмістр Пйотрак. Він був рудий, і на ньому справджувався давній народний забобон, що всі руді — лихі. Бо навіть блиск його очей, хоча вони й були сліпучо-блакитні, мав щось червонясте, так ніби якесь запалення чи подразнення. Він не говорив, а немов гарчав. Лише з нехіттю опускав він рушницю, заходячи до крамниці, як цього вимагав закон. Він рідко коли сміявся, зате безперервно розповідав айхмістрові якісь прикрі історії, з невимовною поважністю. Коли ж вони разом заходили до якоїсь крамнички, йому й говорити нічого не доводилося, аби перевіряти важки і міри. Айхмістр відчував його погляд, і цей гострий блакитний і водночас червонястий погляд безпомильно скеровувався на найпідозріліший з усіх предметів. Одного дня вахтмістр Пйотрак дійшов переконання, що можна було би перевіряти і якість товарів, і айхмістр послухався його. Він вимагав показувати товари. Він знаходив гнилі оселедці і розчинену горілку, і погризений мишами ліноліюм, і відвогклі сірники, що не займалися, і поїдені міллю тканини, і перевезену контрабандою з Росії самогонку, таку горілку домашнього виробництва, що її там гнали бідні селяни. Він ніколи не думав, що до обов'язків айхмістра належить теж перевіряти товари, а жандарм Пйотрак, який звернув йому на це увагу, набув для нього особливого значення. Дуже повільно, дуже непомітно айхмістр Айбеншютц потрапляв у поступову залежність від жандарма, він не усвідомлював цього, але все одно відчував. Іноді він навіть відчував страх перед цим рудим чоловіком. Особливо жаскою була та обставина, що жандарм утримувався від геть усього. Завжди він був тверезий і завше злий. Із його коротких, міцних кулаків стирчали цупкі руді волосинки, подібні до їжачих голок. Цей чоловік був не просто озброєний, згідно з усіма приписами, — він і сам був зброєю.

Часом він витягав із великої чорної службової торби канапку з вудженою шинкою, розламував її навпіл і пропонував половину айхмістрові Айбеншютцу. Айбеншютц брав її, попри те, що був голодний, лише з певною нехіттю. Іноді він уявляв собі, що кілька таких рудавих щетинистих волосинок, які буяли на Пйотракових руках, упали на масло чи шинку.

Водночас він відчував, що й сам перетворився на геть недобру людину і що Пйотрак не набагато гірший від нього самого. Він витягав із задньої кишені штанів пласку плящину і відпивав великий, добрячий ковток. Після цього йому відразу починало здаватися, що він, мабуть, не так злий, як радше просто суворий, що він просто виконує свій обов'язок — і на тому баста. Холоднокровно, переповнений якоюсь гарячковою відважністю, він вривався до крамниць: великих, середніх і малих, і геть уже мацьопеньких. Іноді й без того нечасті відвідувачі втікали, бо боялися жандармерії, установ, узагалі закону. Зі своєї службової торби жандарм витягав подовгасту чорну, оправлену гофрованим шовком службову книжку. Його нагострений олівець виглядав мало не як багнет.

За лядою стояв айхмістр Айбеншютц, а продавець коло нього здавався змарнілим і змалілим (уявіть собі змалілий нуль поряд із жахливою цифрою), Айбеншютц диктував жандармові: «Грами!», або «три фунти», або «шість кіля», або теж: «Два метри!» Він виставляв перед собою фальшиві важки, як виставляють шахові фіґури. Високий і широкий стояв він отак, і сам собі здавався надзвичайно могутнім, утіленням закону. Жандарм занотовував, продавець тремтів. Іноді із заднього покою крамниці виходила жінка, вона заламувала руки.

Усі люди питали себе, чого того айхмістра не побрала холера. Бо він лютував гірш від будь-якої холери. Через нього до криміналу сіли торгівець коралами Нісен Піченік, торгівець тканинами Торчинер, молочар Кипура, торгівець рибою Ґорокін, продавчиня битої птиці Чачкес і багато інших.

Неначе холера, лютував він в околиці, айхмістр Ансельм Айбеншютц. А тоді повертався додому, тобто до прикордонної корчми у Швабах, і пив.

Траплялося, що під час його лютих службових наскоків жінка й діти якогось купця падали перед ним на коліна, благаючи не зголошувати їх до поліції. Вони чіплялися за його хутро. Вони не пускали його піти. Але рудий Пйотрак стояв непорушно поряд. Наблизитися до нього не наважувалася жодна жінка, жодна дитина, бо він був в однострої. Айбеншютц казав: Чому б не скреслити? Кому він що зробив? Вони ж усі в цій місцевості обкрадають одне одного. Ну ж бо, скресли його, Айбеншютце! Але це був лише давній, колишній Айбеншютц, який таке казав. Новий казав натомість: Закон є закон, до того ж тут стоїть вахтмістр Пйотрак, а сам я дванадцять років був солдатом, до того ж я й сам страшенно нещасний. Серце на службі зайве. І здавалося, що Пйотрак невпинно киває своєю рудою головою на все, що казав цей новий Айбеншютц.

XXXV

Наприкінці лютого Айбеншютц дістав повідомлення про смерть в'язня Ляйбуша Ядловкера, наглядати за яким політична установа доручила йому з