Читати книгу - "Пора серця. Листування"

Уетікон, 3.11.59

не відіслано{890}

Дорогий Паулю Целане!

Це вже четверта спроба{891} листа, яким я мав би відповісти Вам, отож вона вже не може бути доброю. Майте трохи поблажливості! Перший був сердечнішим, проте сердечність не можна переписати. Ми з Вами друзі? Я ж зовсім не знаю, наскільки серйозно Ви ставитеся до мене, сприймаєте мене поза тим колом, яке є Вашим. Наша коротка зустріч у Сільзі: я був радий, що мав змогу побачити Ваше обличчя й почути Ваш голос, після того, як Ваше ім’я, вже віддавна як ім’я поета, стало ім’ям у моєму власному житті, завдяки Інґеборґ. Я знаю одне: Ви обдаровуєте мене кредитом довіри, що я не антисеміт. Навіть з цим мені непросто жити. Розумієте, що я маю на увазі? Я побоююся, що Ви редукуєте мене до ролі надійного антинациста. Або ж ненадійного, якщо я відреагую на цю рецензію Бльокера не так, як Ви цього сподіваєтеся. Чи готові Ви до дружби, якщо я не погоджуся з Вами? Я живу з раною, якої, щоправда, завдали мені не Ви, також і не Гітлер, але також з раною, сенсибілізованою до хворобливості, надто легко я відчуваю себе зрадженим, відданим на поталу, висміяним, відштовхнутим, покинутим, випадкові тони отруюють мене, і достатньо простої недбалості, щоб здерти з мене захисну шкіру, і часто, надто часто, мені потрібно докладати неабияких зусиль, аби не бути травмованим самим лише навіюванням, щоб не трансформувати мій розум у блискучу самовпевненість із необхідності. Для чого я все це кажу? Поранений, який звертається до мене, як оце Ви, мусить знати, що він звертається до пораненого; перед Вами, дорогий Паулю Целане, я також почуваюся невільним через потребу бути шанованим, надто схильним до згоди з Вами. Проте я не згоден з Вашою позицією у цій ситуації. Цього літа я часто читав Ваші нові вірші{892}, вже в лікарні{893}, а відтак знову й знову, оскільки з частиною з них я маю проблеми. І якщо комунікація не вдається, тоді я завжди думаю, що причина в мені; я почуваюся некомпетентним і мовчу. Те, що пише про це пан Бльокер, якого я не знаю, не є моєю думкою, але все-таки я сприймаю це як спробу судження. Адже зазвичай дозволено багато суджень. Я вважаю його текст не надто добрим, не вільним від двозначних висловів. Тут я з Вами погоджуюся. Одначе Вам ідеться не про те, що критик дозволяє собі негативні оцінки, а про симптоми політичного ґатунку. Очевидно, Ви, на жаль, маєте у цьому сенсі, рацію. Чи дружня послуга, якої Ви очікуєте від мене й інших, пов’язана з тим, що ми, ведені проникливістю Вашого спростовання, неодмінно мусимо визнати, що Ви маєте рацію? Я надто мало Вас знаю, дорогий Паулю Целане, я, наприклад, зовсім не знаю, як би Ви відреагували на обмежену порцію критики Вашої творчості у випадку, коли підозра антисемітизму абсолютно виключена. Я в жодному разі не хочу прирівнювати Вас до себе; я не знаю, як Ви, але про себе скажу, що я був би радий констатувати, якби критик, який не хвалить мене, був би політично або якось інакше сумнівною фігурою. Здебільшого вони й справді є сумнівними фігурами, на жаль. Позаяк до мене не можна застосувати підозри, що мене ганять або ж фальшиво розуміють з антисемітських міркувань, то до чого мені тоді апелювати? Я мушу впоратися з собою сам, що завжди є важким і гидким заняттям; при цьому я маю досвід, що різка критика зачіпає мене менше, аніж випадкові тони визнання, які показують мені, де критик взагалі бачить мою миттєву слабкість чи мою межу. Здебільшого це не надто важко — побити критика його ж власними недоречностями, але що мені з того? Моя проникливість стає спільником моєї самовпевненості, от і все. Починаючи з певного віку, особливо коли ти вже можеш похвалитися певними досягненнями, менше страждаєш від невдачі, ніж від чітко помітних меж своїх можливостей загалом, і я можу припустити, що від цього страждає ще хтось, чиї можливості великі й незвичайні, себто хтось такий, як Ви. Від згадки про табори смерті, у цьому контексті, мені не по собі. Вона змушує мене думати, що Ваше обурення критикою Бльокера абсолютно вільне від усяких інших порухів, які така критика здатна збудити в того чи того автора. Мені хотілося б думати так. Ви змушуєте мене до цього. Бо якби у Вас була, у зв’язку з цією критикою, бодай іскорка враженого честолюбства, то згадка про табори смерті, як мені видається, була б недозволеною, страхітливою. Не зрозумійте мене хибно, дорогий Паулю Целане, я не сумніваюся у Вашому жахові перед симптомами гітлерівщини, які мене також жахають, і якби Ваш вигук ГІТЛЕРІВЩИНА, ГІТЛЕРІВЩИНА, ГІТЛЕРІВЩИНА, КАШКЕТИ! не прозвучав у зв’язку з літературною критикою, яка вже сама собою є для Вас такою нестерпною, то я розглядав би її як політичну проблему. А так для мене це неможливо, бо солідарність у політичному сенсі, яку Ви в мені справедливо припускаєте, тільки прикривала б те, в чому між нами немає згоди, немає згоди через умовчання. Тому мені від цього недобре. Ви змушуєте мене до листа, який може призвести до того, що Ви спишете мене в архів, як Беля{894}, як і багатьох інших, майже всіх, або ж до мовчання, яке означає кінець дружби, перш ніж вона розпочалася. Можливо, Вам і не потрібна ніяка дружба, проте це єдине, що я можу Вам запропонувати.

Сердечно вітаю Вас

Ваш

203 {895}