read-books.club » Детективи » Червоний. Без лінії фронту 📚 - Українською

Читати книгу - "Червоний. Без лінії фронту"

233
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Червоний. Без лінії фронту" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: Детективи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 65 66 67 ... 75
Перейти на сторінку:
регочучи й беззлобно матюкаючись від захвату лише в призначених для того місцях. Потім — звична вечеря з хлібом, консервованим м’ясом, оселедцем та розбавленим спиртом, заради якої воскреснув Власов і, так само звично й очікувано, почав співати на свій лад чоловічі партії з наших оперет. Зароблене вугілля вже завантажили, зранку невеличкий конвой вирушав курсом на Воркуту.

Розмістили в бараку, переробленому під подобу гуртожитку. Тут топили, не було щурів, а довге приміщення тонкою перетинкою розділили на чоловічу й жіночу половини. Поки розміщалися-розкладалися, котрійсь із акторок здалося: в пічці занадто перегоріло. Занести вугілля не завадило б, навіть якщо вона помиляється.

Це також вважалося моїм обов’язком.

Підхопивши порожнє відро, я вийшла, обійшла будівлю, заходячи на задній двір, де в дерев’яному сарайчику, збитому з грубих дощок, зберігалося паливо.

Як зайшла, відразу не почула — відчула рух у дальньому кутку.

Щури...

Та не очиці блиснули — людські очі.

4

Не бажаю нікому дитинства з юністю таких, як у мене, — десять років життя за Полярним колом, пліч-о-пліч із хижаками на двох ногах і чотирьох лапках.

Але якщо вже ви його мали. Якщо взагалі дорослішали будь-де серед бандитів у погонах та без них, якщо виживати навчилися скорше, ніж читати, — зрозумієте мене. Нічого пояснювати не треба.

Людина у вугільному сараї.

Зовсім недавній бій у селищі неподалік.

Бунт на зоні, відчайдухи-втікачі.

Усе склалося в один момент, і я відступила. Не злякалася — позадкувала до дверей, уже набравши повні груди повітря, аби гукати на допомогу. Гратися з біглими зеками наміру й бажання не мала. Тут краще для всіх виказати їх, повідомити міліцію й зітхнути спокійно. Ще переховування втікачів, котрі зі зброєю опиралися військовим, для повного щастя бракувало.

Отут почула дещо. І це відразу поставило моє життя догори дриґом. Почавши з того моменту змінювати його стрімко, невідворотно й назавжди.

— Не бійся...

Два коротких слова, які мене зупинили. Утікач говорив українською, якої я довкола себе після маминої смерті не чула. Проте ловила чутки про лиховісних бандерівців, посіпак німецьких фашистів, котрі воювали на ворожому боці й не змирилися з радянською перемогою. Тепер їх уже четвертий рік розкидали по таборах, завжди — туди, де найважче витримати. Серед воркутинських каторжан мої земляки були напевне, і я чомусь не сушила собі голову, вороги вони чи ні. Розмов із мамою та батькової долі вистачало, аби ставити під сумнів більшість почутого про в’язнів-українців.

Для комуністичної влади Петлюра — ворог. Тато, ви вже знаєте, його позиції багато в чому не поділяв. Та все одно радянський суд затаврував його петлюрівським послідовником, а отже — буржуазним націоналістом із усіма відповідними наслідками.

Переді мною в темряві за купою вугілля сидів українець, який утік із табору зі зброєю в руках.

Навряд чи його арештували й судили за крадіжку чи навіть пограбування квартири, дому або магазину. Мій покійний батько недолюблював радянську владу, не боровся з нею — і все одно загинув від її рук. Так само могла жити мама, аби не вирок татові. Я дотепер не забула, як у дворі тицяли пальцем, а тоді — тим більше, образливі вигуки в погані моменти зринали в пам’яті. Цей чоловік зробив те, на що мої батьки не наважилися, а я й поготів.

Підніс проти ворога зброю.

— Ти хто? Звідки? — запитала швидко, додала для чогось: — Сам не бійся.

— Звідти, — почула у відповідь. — А ти?

— Тутешня.

— Тутешні так не балакають.

— Полтава, — виправилася, зрозумівши.

— Давно?

— Довга історія. Слухай, — озирнулася я, — там чекають. Я скоро. Будь тут.

— Куди я звідси...

Коли вносила вугілля, ледве стояла на ногах. Зазвичай у схожих випадках пронизує до кісток холод. Довкола холоду вистачало, але дивно: усередині в мене все горіло й палало. Відчувала, як пашіли щоки, й тішилася тьмяному світлу: ніхто не роздивиться, не побачить, нічого не питатиме. Пошукала й знайшла кілька галет, що прихопила з вечері, сховала під куфайку, трошки потовклася, ніби мостячись на дерев’яних нарах, звичних замінниках ліжок. Потому кинула недбало — до вітру, мовляв. Справа звична, вислизнула назад без того, аби привернути надмірну увагу.

Очі тим часом остаточно встигли звикнути до темряви — і я розгледіла втікача краще. Очні яблука — єдине, що біліло. Лице та руки вкривав чорний вугільний пил. Навіть без освітлення було видно табірну виснаженість. Вік визначити не могла та й зараз не морочилася тим. Почекала, коли згризе половину галети, запитала:

— Звати тебе як?

— Остап, — сказав, ковтаючи, помовчав, знову заговорив: — Хрестили Данилом.

Подавшись уперед, я торкнулася тилом долоні змокрілого навіть на морозі лоба.

— Гориш увесь.

— Еге. Чаю б зараз, окропу крутого. Щоб пагінці малини заварити й запарити. Потім у лазню. — Він ще мав силу жартувати. — Тебе як кликати?

— Домною кличуть усі.

Мовила — й раптом зловила себе на думці: але ж у мене теж кілька імен. Навіть прізвисько маю. Чого дивуватися, коли чоловік себе по-різному називає.

— Домнікія, значить.

— Усе знаєш.

— Не все, Домцю.

Так сильно це звертання зігріло, ніби сама гарячезного чаю з малиною напилася.

— Шукають тебе?

— Не знаю. — Данило знову захрумкотів у темряві галетою. — Може, так. Може, ні. Зле, що сам-один вирвався з усього відділу. Там льох був. Як зачали гранати насипати — туди закотився. Гукнув когось із хлопців за собою. Потім гримнуло, контузило трохи...

Говорив уривчасто. Моє вухо вловило — не надто хоче розводитися. Щиро переймається втратою друзів, а ще більше — що вижив лише він.

— Довго йшов? Поранений, руки-ноги не поморозив?

— Звик, насобачився. — Він уважав, такого пояснення досить. — А йти тут менше десяти кілометрів. Сюди й цілилися, Домцю. Залізниця, вузькоколійка.

— Ясно, — збрехала тоді, зовсім нічого не розтумкала. — Тепер куди?

— Не знаю, — прозвучало чесно, щиро, при тому без жодного відчаю в голосі.

— Я знаю. — Давно так упевнено себе не почувала. — Там далі у дворі або вже стоять вантажівки з вугіллям, або рано їх підженуть. Кузови будуть накриті брезентом. Спробуй залізти туди, далі сиди мишею. Як зупиняться — гляди. Вилазь так, аби не попастися. Попадешся — вибач, Даниле... чи Остапе... Словом, звиняй, нічим не зможу...

— Зрозуміло.

— Мене взагалі поруч не буде. Вийде вибратися — там побачиш будівлю на

1 ... 65 66 67 ... 75
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоний. Без лінії фронту», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Червоний. Без лінії фронту"