Читати книгу - "Діти Дюни"

Сама собі кивнула головою. Це була класична відкладена дія за традиційною схемою Сестринства: розумна історія, яку легко прийняти, бо вона збігалася з тим, що можна було припустити стосовно її мотивів. Але вони хотіли усунути з дороги Джессіку — браковану сестру, яка вже раз підвела їх.

Тийканік підійшов до Фарад’на.

— Мілорде, ці двоє надто небезпечні, щоб…

— Трохи почекай, Тийканіку, — відповів Фарад’н. — Тут є кола всередині кіл. — Знову повернувся обличчям до Джессіки. — Ми маємо підстави припускати, що Алія може запропонувати себе як мою наречену.

Айдаго мимоволі здригнувся. Опанував себе. З його лівого зап’ястя, розрізаного шиґаструною, потекла кров.

Джессіка лише трохи розширила очі. Вона, що знала першого Лето як коханця, батька її дітей, повірника й друга, бачила тепер, як його риси холодного міркування фільтруються крізь спотворення Гиді.

— І ти погодишся? — спитав Айдаго.

— Я ще обдумую.

— Дункане, я ж казала тобі мовчати, — промовила Джессіка. Звернулася до Фарад’на. — Ціною Алії будуть дві незначущі смерті — нас обох.

— Ми запідозрили зраду, — озвався Фарад’н. — Хіба ж не твій син сказав, що зрада породжує зраду?

— Сестринство хоче контролювати як Атрідів, так і Корріно, — відповіла Джессіка. — Невже це не очевидно?

— Зараз ми обігруємо ідею прийняття вашої пропозиції, леді Джессіко, але Дункана Айдаго слід відправити назад, до його вірної дружини.

«Біль є функцією нервів, — згадав Айдаго. — Біль приходить так само, як світло входить в очі. Зусилля походить від м’язів, а не від нервів».

То була стара ментатська вправа, яку він провів на одному диханні, зігнув праве зап’ястя і розтяв артерію шиґаструною.

Тийканік кинувся до крісла, натиснув на кнопку, що розмикала блокаду, звільнив в’язня і покликав медичну допомогу. Помічники негайно ж вбігли у двері, приховані в стінних панелях.

«У Дункані завжди була крихта шаленства», — подумала Джессіка.

Фарад’н якусь мить пильно придивлявся до Джессіки, тоді як лікарі клопоталися біля Айдаго.

— Я ж не сказав, що маю намір прийняти його Алію.

— Він не тому розрізав собі зап’ястя, — промовила Джессіка.

— О? Я думав, він просто хоче зійти їй з дороги.

— Ти не настільки дурний, — відповіла Джессіка. — Перестань прикидатися зі мною.

Він усміхнувся.

— Я добре розумію, що Алія б мене знищила. Навіть Бене Ґессерит не могли очікувати, щоб я її прийняв.

Джессіка кинула оцінювальний погляд на Фарад’на. Ким був цей молодий потомок Дому Корріно? Він не надто добре грав роль дурника. Вона знову згадала слова Лето, що натрапить на цікавого учня. І Проповідник теж цього хотів, як казав Айдаго. Вона шкодувала, що не зустрілася з цим Проповідником.

— Ти банітуєш Венсицію? — спитала Джессіка.

— Це, здається, розумна угода, — відповів Фарад’н.

Джессіка глянула на Айдаго. Лікарі вже закінчили з ним. У підвісному кріслі його утримували менш небезпечні в’язі.

— Ментати повинні остерігатися абсолютів, — сказала вона.

— Я втомився, — промовив Айдаго. — Ви й гадки не маєте, як я втомився.

— Навіть вірність стирається, якщо надміру нею зловживати, — зауважив Фарад’н.

Джессіка знову змірила його поглядом.

Фарад’н, побачивши це, подумав: «З часом вона знатиме мене так, наче знала завжди, і це може виявитися цінним. Моя власна відступниця Бене Ґессерит! Це єдина річ, яку мав її син, а я ні. Зараз я дозволю їй лише кинути на мене погляд. Решту вона побачить пізніше».

— Чесний обмін, — сказав Фарад’н. — Я приймаю пропозицію на твоїх умовах.

Він подав знак глухонімому біля стіни, виконавши для цього складну жестикуляцію пальцями. Глухонімий кивнув. Фарад’н схилився над пристроєм керування кріслом і звільнив Джессіку.

— Мілорде, ви певні? — спитав Тийканік.

— Хіба ж ми це не обговорили? — відповів Фарад’н.

— Так, але…

Фарад’н реготнув і звернувся до Джессіки.

— Тийк не довіряє моїм джерелам інформації. Але з книжок та котушок можна навчитися лише того, що певні речі можуть бути зроблені. Справжня наука потребує процесу виготовлення цих речей.

Джессіка обмірковувала його слова, підводячись із крісла. Подумки повернулася до сигналів, які подав Фарад’н. Він має свою бойову мову в Атрідівському стилі! Значить, було проведено ретельний аналіз. Хтось тут свідомо копіював Атрідів.

— Очевидно, — сказала Джессіка, — ти хочеш, щоб я навчала тебе, як навчають Бене Ґессерит.

Фарад’н усміхнувся їй.

— Це єдина пропозиція, перед якою я не встою, — відповів він.

Пароль мені передав чоловік, який пізніше загинув у підземеллях Арракіна. Бачиш, от я маю перстень у формі черепахи. Це було на суку-базарі поза містом, де мене сховали бунтівники. Пароль? О, відтоді він багато разів мінявся. Тоді це була «Стійкість», а відгук — «Черепаха». Так я і вибрався звідти живим. Саме тому я купив цей перстень: на згадку.

Таґір Могандіс: Розмови з другом

Лето був далеко на піску, коли почув позаду хробака, що наближався до поставленого ним гупала та до мертвих тигрів, посипаних порошком із прянощів. Добра прикмета для початку його плану: хробаки в цьому районі були рідкістю. Хробак не був необхідним, але допоміг. Ганімі не доведеться пояснювати, куди поділися зниклі тіла.

Знав: на цю мить Ганіма вже вселила собі віру, що він мертвий. Зостанеться лише крихітна ізольована капсула в її свідомості, замурована частка пам’яті, яку можна оживити словами, промовленими древньою мовою, що її зараз у всьому світі знають тільки вони вдвох. Сегер Нбів. Якщо вона почує ці слова — «Золотий Шлях», — то лише тоді згадає його. До того він буде для неї мертвим.

Зараз Лето почувався по-справжньому самотнім.

Йшов хаотичною неритмічною ходою, так, щоб його звуки здавалися природними звуками пустелі. Ніщо в його русі не підказало б тому хробакові, що це переміщається людське тіло. Такий спосіб він засвоїв на рівні рефлексу, навіть не мусив про нього думати. Ноги рухалися самі, без жодної закономірності ритму. Кожен звук під його стопами можна було приписати вітрові, гравітації. Жодна людина тут не йшла.

Коли хробак виконав свою роботу позаду нього, Лето присів за підвітряним боком пологої дюни й озирнувся на Служку. Так, він уже досить далеко відійшов. Установив гупало й покликав свій транспортник. Той з’явився швидко, насилу залишивши йому час зайняти позицію, перш ніж хробак заковтнув гупало. Доки хробак минав Лето, він устиг зіп’ятися по його боці гаками творця, відкрив вразливий передній край кільця і скерував бездумну тварину на південний схід. Хробак був малим, але сильним. Лето відчував силу його звивання, коли той із сичанням повз крізь дюни. Віяв попутний бриз, і Лето відчував жар цього переходу, викликаний тертям, яким хробак розпочинав перетворення на прянощі у своїх нутрощах.

Хробак повз, і разом