Читати книгу - "Ім’я вітру"

Уперше за багато років я скористався однією штукою, якої навчив мене Бен, для заспокоєння й загострення розуму. Це було важче, ніж пам’яталось, але мені це вдалося.

Якщо ви коли-небудь спали всю ніч, не рухаючись, а тоді вранці прокидалися з затерплим від бездіяльності тілом. Якщо ви можете згадати, як чудово, приємно та водночас боляче тоді вперше потягнутися, то ви, можливо, зрозумієте, як почувався мій розум, прокинувшись і потягнувшись на одному з тарбієнських дахів стільки років по тому.

Решту тієї ночі я відчиняв двері свого розуму. За ними я знаходив те, що давно забув: як моя мати складала докупи слова для пісні, сценічне мовлення, три рецепти чаю для заспокоєння нервів і покращення сну, гами для лютні.

Моя музика. Невже я й справді кілька років не тримав у руках лютні?

Тривалий час я думав про чандріян, про те, що вони зробили з моєю трупою, що вони в мене забрали. Я згадав кров і запах горілого волосся та відчув, як у моїх грудях палає глибокий, зловісний гнів. Зізнаюся: тієї ночі в мене були темні, мстиві думки.

Але за роки, проведені в Тарбієні, я навчився непохитної практичності. Я знав, що помста — це лише дитяча фантазія, та й усе. Мені було п’ятнадцять. Що я взагалі міг зробити?

Я знав одне. Це спало мені на думку, коли я лежав і згадував. Це сказав Галіакс Попелові. «Хто оберігає тебе від амірів? Співців? Сітів? Від усього на світі, що готове тобі нашкодити?»

Чандріяни мали ворогів. Якби я зумів їх знайти, вони б мені допомогли. Я й гадки не мав, хто такі ті співці або сіти, але всі знали, що аміри — це лицарі церкви, сильна права рука Атурської імперії. На жаль, усі також знали, що амірів уже триста років як немає. Їх розпустили, коли Атурська імперія впала.

Але Галіакс говорив про них так, ніби вони досі існували. А історія Скарпі вказувала на те, що аміри з’явилися завдяки Селітосу, а не Атурській імперії, як мене завжди вчили. У цій історії явно було щось більше, ще щось таке, що я мусив знати.

Чим більше я про це думав, тим більше запитань з’являлося. Чандріяни, вочевидь, не вбивали всіх, хто збирав історії чи співав пісні про них. Одну чи дві історії про них знав кожен, а дурнувату пісеньку про їхні ознаки хоч раз співала кожна дитина. Чим так вирізнялася пісня моїх батьків?

У мене були запитання. Звісно, дорога мені була лише в одне місце.

Я оглянув своє вбоге майно. У мене була ганчір’яна ковдра й полотняний мішок із соломою, який правив мені за подушку. У мене була пляшка на одну пінту з корком, наполовину повна чистої води. Шмат грубої парусини, який я притиснув цеглою і яким прикривався від вітру холодними ночами. Трохи солі й один пошарпаний черевик, який був мені замалий, але який я сподівався обміняти на щось інше.

А ще — двадцять сім залізних грошів звичайними монетами. Мої гроші на чорний день. Кілька днів тому це здавалося величезним скарбом, але тепер я знав, що цього в жодному разі не вистачить.

Поки сонце сходило, я дістав «Риторику і логіку» зі схованки під кроквою. Розгорнув шмат обробленого полотна, яким я її захищав, і мені полегшало на душі — я побачив, що вона суха й ціла. Я відчув у руках гладеньку вичинену шкіру. Підніс книжку до обличчя й відчув запах Бенового фургона, прянощів і дріжджів із домішками гострої гіркоти кислот і хімічних солей. Це був останній матеріальний шматочок мого минулого.

Я розгорнув її на першій сторінці й прочитав напис, залишений Беном понад три роки тому.

Квоуте!

Добре захищайся в Університеті. Зроби так, щоб я тобою пишався.

Пам’ятай батькову пісню. Стережися примх. 

Абенті

Я кивнув самому собі й перегорнув сторінку.

Розділ тридцятий

Зламана палітурка

На вивісці над одвірком був напис: «ЗЛАМАНА ПАЛІТУРКА». Я вирішив, що це пророчий знак, і зайшов усередину.

За письмовим столом сидів якийсь чоловік. Я вирішив, що то власник закладу. Він був високий, худорлявий і лисуватий. Він підняв погляд від облікової книги з дещо роздратованим виразом обличчя.

Вирішивши звести люб’язності до мінімуму, я підійшов до його столу й передав йому книжку.

— Скільки б ви дали мені за це?

Він зі знанням справи погортав її, обмацуючи папір пальцями й перевіривши палітурку. Знизав плечима.

— Два йоти.

— Вона варта більшого! — обурено промовив я.

— Вона варта стільки, скільки ти можеш за неї отримати, — спокійно відповів він. — Я дам тобі півтора.

— Два таланти — і в мене буде можливість викупити її протягом місяця.

Він коротко, грубо розсміявся.

— Це не ломбард. — Він пересунув книжку однією рукою на інший кінець столу, до мене, другою водночас узявшись за перо.

— Двадцять днів?

Він завагався, а тоді ще раз побіжно оглянув книжку й дістав гаманець. Витягнув два важкі срібні таланти. Я вже дуже, дуже давно не бачив у одному місці стільки грошей.

Він пересунув їх на інший кінець столу. Я придушив у собі бажання негайно їх схопити і сказав:

— Мені знадобиться розписка.

Цього разу він так довго й суворо дивився на мене, що я почав трохи нервувати. Лише тоді до мене дійшло, який вигляд я, напевно, маю: весь забрьохався за рік у вуличній грязюці й намагаюсь отримати розписку на книжку, яку явно вкрав.

Врешті-решт він ще раз сумирно знизав плечима і нашкрябав на аркушику паперу записку. Внизу накреслив риску і зробив розчерк пером.

— Підпишися тут.

Я поглянув на папірець. Там був такий напис:

Цим я, підписавшись нижче, засвідчую, що не можу ні читати, ні писати.

Я поглянув на власника закладу. Його обличчя лишалося незворушним. Я вмочив перо в чорнило та обережно накреслив літери «К К», наче то були ініціали.

Він висушив чорнило й відсунув мою «розписку» на інший кінець стола, до мене.

— Що означає «К»? — запитав він, майже непомітно всміхаючись.

— Канцелювання, — пояснив я. — Це коли щось визнають недійсним, зазвичай контракт. Друга «К» означає «кремація». Це коли когось кидають у вогнище. — Він глянув на мене порожніми очима. — Кремацією карають за підробку в Юнпуї. Гадаю, фальшиві розписки належать