Читати книгу - "Серця трьох"

— Ні, — впевнено похитала вона головою. — У нього лицарська вдача, і він удає щасливого, щоб не образити Цариці.

— Ну, я не знаю. Згадай, як перед вівтарем біля Великого Дому, коли я сказав, що хочу попросити в Цариці руки, він засміявся й заявив, що вона нізащо не погодиться. Отже, зрозуміло, що він сам хотів одружитися з нею. Та чого б і ні? Він не мав дружини, а вона така гарна…

Леонсія навряд чи й чула його слова. Раптом відхилившись і зазираючи йому просто в вічі, вона спитала:

— Як ти кохаєш мене? Чи палко? Чи можеш ти збожеволіти через кохання до мене? Чи дорожча я для тебе понад усе? Понад геть усе в світі?

Здивований Генрі не знав, що відповісти.

— Чи дорожча? Дорожча понад усе? — допитувалась Леонсія.

— Та звичайно ж, дорожча, — повільно промовив Генрі. — Але мені ніколи й на думку не спадало визначати своє кохання у такий спосіб. Безумовно, для мене існує тільки одна жінка. Це ти. Я сказав би, що кохаю тебе глибоко, палко й ніжно. Ти мені така близька, що здається, ніби я знав тебе завжди. І так було з першого дня.

— Вона огидна жінка, — непослідовно перебила йому мову Леонсія. — І я з першого ж разу зненавиділа її.

— Отакої! Що ти кажеш? Мене аж страх бере, коли подумаю, як ти ненавиділа б її, коли б я, замість Френка, побрався з нею.

— Стрибаймо краще у воду! — урвала вона розмову.

І Генрі, украй спантеличений, міцно пригорнув до себе Леонсію й кинувся з нею в бурхливий потік.

На березі Гвалаки рибалили дві дівчини-індіянки. Трохи вище проти течії з річки стирчала скеля. Повз неї швидко текла шоколадної барви вода головного річища, а там, де вони сиділи, було тихе плесо. І в тихому плесі риба ловилася помалу. Їхні вудки не ворушились, а це свідчило, що принада нікого не приваблювала. Одна з дівчат, на ім’я Нікоя, позіхнула, з’їла банан, знову позіхнула й налаштувалася кинути в воду шкурку, що була у неї в руці.

— Ми сиділи занадто тихо, Конкордіє, — звернулась вона до своєї товаришки, — і через це нічого не впіймали. Ось стривай, зараз я скаламучу воду. Адже кажуть: «Все, що ти кинеш угору, однаково впаде униз». А чого не буває навпаки? Ось я вкину щось униз, може, й випливе щось угору!

Нікоя жбурнула шкурку в воду й байдуже подивилась на те місце, куди вона впала.

— Коли випливе щось, то нехай уже велике, — так само байдуже промовила Конкордія.

І, на їхнє превелике диво, перед ними з темної глибини річки виринув здоровезний білий собака. Дівчата повитягали вудки на берег і, обхопивши руками одна одну, почали стежити очима за собакою, що виліз із води, обтрусився, видобувся на спадисте узбережжя й зник між дерев. Нікоя і Конкордія радісно засміялися.

— Ану, спробуй ще! — попросила Конкордія.

— Ні, тепер твоя черга. Побачимо, що ти витягнеш.

Конкордія, трохи повагавшись, кинула грудку землі. І ту ж мить з-під води з’явилася голова в шоломі. Притулившись одна до одної, дівчата побачили, як чоловік у шоломі виплив на берег, там де й собака, і зник у лісі.

Дівчата знову зраділи. Але тепер, хоч які вони були сміливі, не наважувались уже нічого кидати у воду.

Трохи згодом, коли вони все ще сміялися з цієї незвичайної пригоди, до них під’їхали човном двоє юнаків-індіян, що веслували проти води.

— Чого це ви регочете? — привітався один з них.

— Ми тут таке бачили! — відповіла Нікоя.

— Мабуть, випили пульки, — озвався другий індіянин.

Дівчата похитали головою, а Конкордія сказала:

— Нам не треба й пити, щоб бачити дива. Спершу, як Нікоя кинула у воду бананову шкурку, звідти виринув собака, білий собака, з гірського тигра завбільшки.

— А коли Конкордія кинула грудку землі, — перебила їй мову друга, — з-під води вийшов чоловік із залізною головою. Хіба це не диво? Конкордія і я можемо творити дива.

— Хосе, — удався один юнак до другого. — За це треба випити.

І вони по черзі хильнули пульки з надпитої до половини пляшки.

— Ні, — сказав Хосе, коли дівчата попросили дати і їм. — Ковтнувши пульки, ви побачите ще одного білого собаку, такого здорового, як тигр, або вгледите десь чоловіка з залізною головою.

— Ну, добре, — прийняла виклик Нікоя, — кинь свою пляшку з-під пульки й побачиш, що буде. Ми витягли собаку й чоловіка, а тобі, певне, з’явиться чорт.

— А я хотів би побачити чорта, — мовив Хосе, хильнувши ще. — Пулька хоч кому додасть сміливості. Нехай-но з’явиться чорт. — Він передав пляшку товаришеві і махнув рукою, щоб той допив решту. — А тепер кидай! — наказав Хосе.

Порожня пляшка ляпнула у воду, і відразу по тому на поверхню випливло дивовижне волохате тіло вбитого павука. Це вже було занадто для звичайних індіян. Хлопці так жахнулися, що зненацька перекинули човна. Коли їхні голови показалися з води, течія вже віднесла їх далеко від берега. За ними повільно плив перекинутий човен.

Нікої і Конкордії було вже не до сміху. Вони стояли на березі, дивились на зачаровану річку й на переляканих хлопців, що, впіймавши човна, витягли його з води, а самі гайнули в ліс.

Сонце стояло вже на вечірньому прузі, коли дівчата наважилися ще раз спробувати чарівну силу річки. По довгих суперечках вони вмовились кинути разом по жмені землі. І з води відразу виринули Френк і Цариця. Дівчата втекли в хащі і зі свого укриття бачили, як Френк, підтримуючи Царицю, плив до берега.

— Мабуть, це просто збіг… Все це й так мало випливти якраз тоді, коли ми кидали щось у воду, — згодом прошепотіла Нікоя.

— Проте коли ми кидали одну річ, випливало щось одне, — відказала Конкордія, — а як ми кинули вдвох — випливло двоє.

— Гаразд, — відповіла Нікоя, — спробуймо ще! Киньмо ще раз удвох! І коли нічого не випливе, значить, у нас немає чудодійної сили.

Вони знову жбурнули в річку по грудці землі, і знову з-під води з’явилися чоловік і жінка. Тільки що пливли вони обоє і, досягши берега, як і їхні попередники, зникли між дерев.

Індіянки довго ще сиділи на березі. Вони умовились не кидати більше нічого й вирішили вважати все за випадковий збіг, коли ще щось випливе само собою. А коли ні, їм лишається вважати себе за людей, обдарованих чудодійною силою,