Читати книгу - "Кузьма Скрябін. Повне зібрання творів"

мозковим центром, з шипом випускали з глибоких солдатських печер. Атмосфера в залі нагадувала нічний плацкартний вагон в поїзді Львів—Солотвино. Легше сказати — чим там не пахло, ніж спробувати перерахувати всю низку ароматів, які окутали всіх присутніх у залі людей.

Геннадій Валентинович був живою істотою, і його нюхові рецептори не могли не віднотувати постійно зростаючу загазованість повітря, і тому рука час від часу тягнулася до стаканчика з соком, який рятував його носоглотку на деякий період, обдурюючи мозок кисло-солодким смаком напою. Так і в цей раз — правою рукою він креслив в повітрі якісь схеми, а лівою підняв шкляночку і підніс її до губ. Перехиливши і відпивши ковток, він хотів було поставити її на місце, але щось не дало йому цього зробити, якийсь дивний імпульс отримали його руки від командного центру в гіпофізі, і рука знову піднесла шклянку до рота. Він перестав сьорбати, а жадібно хапав, як корова губами, і ковтав жовту рідину, і коли на дні не залишилося жодної крапельки, він очима пошукав Паштєта, потряс стаканом в повітрі і знаком попросив ще, очима бездомної собачки, яка ковиляє за вами від магазина до дому в надії отримати кусочок ковбаси або копняка під сраку. Розгубленість в очах лектора говорила ще й про то, що це з ним точно трапилось вперше. Паштет схрестив руки на грудях і гордо дивився на плоди свого експерименту. Я тоді не знав, на що здатна ця квола на вигляд постать, які метаморфози відбуваються у її овальній голові. Спостерігаючи за лектором, я відразу помітив ще одну деталь. В нього, по всій видимості, встав пісюн. Ерекція була настільки сильною, що Ровжин повністю сховався за трибуну, запхав одну руку в кишеню і пробував нею придушити свого вужа, який зрадницьки стирчав. Народ в залі спав і підтравлював природній газ, а ми з Паштетом спостерігали за розвитком подій. Я підійшов до Сєрого і спитав:

— Твоя робота, Аміго?

— Сі, Сіньйор, — відповів з гордістю він. — Давно б’юсь над разработкой возбудітєля для мужчін. Іспробовал дома на отце — чуть мать не растєрзал, я Генчіку сьодня лєгчє смєсь сдєлал — мочой разбавіл...

— Чєм разбавіл? — в надії, що недочув, перепитав я.

— Сцакамі. Сиканул в стаканчік малость, моча пріглушаєт дєйствіє іохімбіна, а то Генич начал би скоро трібуну імєть, она єдінствєнная женщіна в зале.

— Сєрий, ти фашист. І шо ему дєлать тєпєрь? — не без співчуття запитав я.

— По моїм ращьотам после второво стаканчіка пойдьот дрочіть.

І вже через хвилину, сьорбнувши ще ковточок наново приготованого Паштетом коктейлю, Генчик побіг добувати вогонь тертям своєї палочки в руці. Організм людини — це складна система механізмів, кожен з яких приводиться в рух чітко визначеним гормоном. Іохімбін, в свою чергу, безпомилково століттями піднімав людям охоту прилаштуватися до іншої людини, а за відсутністю такої можливості — просто заставляв руки виконувати роль факіра — тобто просто: придушити кобру. Лектор перший раз за купу років виступів на нашій госпітальній кафедрі не попрощався з аудиторією, а скористався дуже зручною на цей момент ситуацією — загальним летаргічним сном, вибіг, не прощаючись, і звук його копит пролунав у бік туалету. Через секунду з глибин коридору долетіло ехо від зачепленого ним відра, швабри, яка в свою чергу віддала честь Генчику глухим ударом об підлогу, і, нарешті, дверей кабінки, які закрились і приховали від світу це глибоко інтимне дійство пана вченого. Працював Ровжин швидко і якісно. Вже через хвилину він, трішечки спітнілий, зі скуйовдженими мокрими пасмами, що гадючками сповзали йому на чоло, забіг у аудиторію, зібрав свої папери і крикнув Паштету:

— Сєргєй, сабєрі діафільми і... астав іх себе, — несподівано закінчив він, вибігаючи з нашого життя. Можливо, це була його плата за несподіваний оргазм, а може, іохімбін переважив дію інших гормонів, які мали відповідати за логіку, і вона, бідака, під натиском хвилі тестостерону, почала стріляти іскрами, як старий утюг. Більше Ровжина ми не зустрінем у цій книзі, та і навіщо, в принципі, цей коротенький нарис повністю дав змогу нашій уяві намалювати собі його портрет. Але попри це, ми спіткаємо цілу плеяду не менш яскравих персонажів, як, наприклад, санітарка-куртизанка Жанна Броцман. Але про неї вже в наступній частині. Перекур...

X. Санітарка по імені Жанна

 

она з’явилася у неврології одного осіннього ранку, перетворюючи нашу спокійну домівку на санаторій для сексуальних збоченців. Мікроскопічна копія Лінди Евангелісти, схована у два рази більшого розміру халат, несміливо дивлячись собі під ноги, йшла крізь дві шеренги остовпілих і отупілих від побаченого жителів нашого військово-медичного гуртожитку. Всьо мужичйо, від Нєфьодова до старожила відділення Гаврілича, з’їдали очима цю маленьку тендітну фігурку, яка мишкою намагалася прошмигнути перед носом у сорока сексуально неврівноважених койотів. Старий розтягнутий халат при всіх своїх можливостях не в змозі був сховати всіх принад, якими Єврейський Боженько наділив цю дитину. Єдина вада її була у тому, що для повного кайфу від спілкування з нею необхідний був мікроскоп. Природа явно познущалася, обмежуючи це небесне тільце у рості, але засипала його бонусами у вигляді феноменально пропорційних форм, які жадно поїдало своїми почервонілими від інстинктивного потягу очима наше стадо. Маленька Дюймовочка своїм радаром надто добре відчувала тваринні бажання сорока кінських сил, щоб кормити себе ілюзіями, і здавалося — готова була згоріти, як її тезка Жанна д’Арк, перш ніж дойде до своєї битовки в кінці коридору. Шеренга з сорока маньяків ніяк не кінчалася, як у фільмі жахів, перед Жанною прокручували повтор цього нищівного моменту. Всі жіночі органи її піднімалися аж під діафрагму і заважали дихати, так що приходилося хапати повітря жадібно ковтками, як робить це риба, яку зловили і замість вбити і з’їсти — фотографуються, щоби хизуватися потім перед такими ж дебілами. Нарешті Мудрий Єврейський Боженько змилувався над своїм дитям і довів її до кінця дороги по муках, а точніше, до Зосі. Вона стояла посеред коридору, перекриваючи прохід широко розставленими ногами, і здавалося, от-от сяде на шпагат. Ненависно оглядала вона нашу отару, яка точила слюну на небачене чудо, і палила поглядом саму винуватицю гормонального вибуху в нашому колективі.

— Жан-на, — металічним голосом старого робота-пилососа, рубаючи слова сокирою, прогинділа стара швабра. — Ат сє-во-дня в тваі абя-за-на-сті вхо-діт трі раза на день мить пали в атдєлєніі. Вта-ро-є: туа-лєтная гігі-є-на, трєтьє —