Читати книгу - "Вигнанець і навчена відьма"

вдала і вчасна пропозиція продати все, забратися й почати нове життя деінде. Харитон за наказом вашого Лавра, фактично — за вашим, знайшов у маєтку шпигуна, точніше — шпигунку. І тут ви всі дізнаєтеся: розгублена, вибита з колії Олеся повелася ну зовсім незвично. Дівчина пішла до тамтешньої знахарки чи, як таких зазвичай кличуть, відьми й наївно попросила навчити її ремесла. Не важливо вже, кого з вас осяяло використати це проти неї. Навчена відьма — історія дуже вдячна, коли мова про забобонних селян. Ще й з погодою цього літа пощастило, холодна, неврожай. Налаштувати проти панночки СоколовськоІ не кількох людей, а цілу округу — змушений визнати злу геніальність такого єзуїтського плану. Тепер уже аж два села робили життя дівчини неможливим. Ще й Чобіт навчився грамотно труїти худобу. А для його подруги, потім — дружини, яка називала себе Пелагією Шимченко, підбурювати народ проти когось заради своєї вигоди не вперше. Ви захопилися власноруч поставленою виставою, пане Граков. Втратили пильність, буває, як практик кажу. Інакше б не проґавили намірів головного конкурента — Булатного.

Чечель виставив перед собою фотокартку.

— Він зробив простіше, мудріше, геніальніше. Діяв напевне. Не помилюсь, якщо скажу: пошкріб по засіках, нашкріб суму, якої цілком вистачило на хабар. Звичний важіль Російської імперії, погодьтеся. Ви ж так само даєте чималі хабарі, отримуючи підряди. Інакше, ніж за хабар, Булатний не домігся б перенесення колії ось сюди. — Палець тицьнув у потрібне місце. — Діяв за вашою спиною, бо не бажав стояти поруч із убивством. Швиденько домовився в Петербурзі, потім — з власником землі. Викупив, а всюдисущий Кругляк дізнався й про це. Далі — знову царина припущень. Та Панас Пилипович розв’язав нехитру арифметичну задачку. Допетрав, чому колію передумали тягнути повз Соколівку. Кілька запитань — і вже знає про вас як конкурента Булатного. І жарти скінчилися, адже Кругляк — тертий книш. Відчув — пахне продажністю, величезним хабарем. Для людини з його поглядами вивести на чисту воду вірнопідданих, котрі дають хабарі й втручаються тим самим у державні прожекти, — за щастя. Ви ж визнали все, пане Граков. Кажіть уже, як дізналися про відкриття Кругляка і наказали заткнути йому рота.

— А здогадайтеся-но самі, Платоне Яковичу! Не розчаровуйте мене!

— Ви вже розчаровані, Павле Павловичу. — Фотокартка зникла в кишені. — Уся вистава, усі зусилля, усі гроші — котові під хвіст. Олесю таки вбили, ви прийняли це, навіть вважали за краще. Але все одно програли, бо маєток Соколовських і все, прилегле до нього, уже не матиме тієї вартості. Усе, пшик! Двоє людей, хороших людей, загинули з вашої волі ні за що. Ви не отримали головного призу цієї гонитви за мільйонами.

Аж тепер Чечель зрозумів — кричить у запалі. Тож видихнув, витер краплинки поту з чола.

— Чому у вас, правдолюбів, стільки патетики? Звідки? — Голос Гракова звучав рівно, тенькали сумні нотки. — Ви заморочили мені голову. Почали во здравіє, скінчили за упокій. Що в залишку? Радість від власної кмітливості? Куди, до кого підете з цим? Я ж усе заперечу, ви — підозріла, небажана, неблагонадійна особа. Кого послухають? А ви, пане Чечель, самі, без мене розумієте все й усвідомлюєте.

— Навіть дуже добре. На власній шкурі перевірив.

— Тож дозвольте й мені довести власну здогадливість. Спроба в чомусь звинуватити мене провалиться. Знаючи це, ви все одно знайшли спосіб виманити мене для розмови. Пощо? Висновок очевидний — ви шантажист крупного калібру. Я — ділова людина. Товар ваш ніхто не купить, але ж ви старалися. Маєте дістати винагороду. Скільки? Без нахабства, та все ж. Називайте розумну ціну, будемо торгуватися.

— Хіба ви не зрозуміли? Я нічого не продаю. Важливіше виявити істину й кинути її вам у писок.

— Я підозрював. Але така відповідь засмучує. Могли отримати компенсацію за витрачений час. Ваша надто принципова позиція змушує до непопулярних рішень. Хоча ви не скажете, що вам не давали шансу. Ви, Платоне Яковичу, взагалі більше нічого нікому не скажете.

Сигнал, зрозумів Чечель. Позаду почув стрімкий рух. Усе.

Спершу Павло Граков нічого не зрозумів.

Можливо — захопився собою. Можливо — через те, що огляд йому затуляв Платон, а все відбулося за його спиною. Та коли Чечель ступив набік, побачив, як у темряві сплелися дві постаті. Одна — Лавро, він тихцем підкрадався ззаду й чекав команди. Друга — чорна, немов виринула з ночі й лишилася пофарбована нею. Міцний, спритний, досвідчений боєць явно програвав не знати кому.

Платон уперше бачив, як діє японське — гаразд, східне! — бойове мистецтво. Сам володів джіу-джитсу, та проти прийомів, яких навчився Сашко Кругляк, навряд довго протримався б.

А тут — швидко. Ефект несподіванки додався до вміння бити й густо замішався на ненависті сина до вбивці батька. Чечель розрахував усе правильно, взявши Олександра з собою. Той щойно довів: уміє скрадатися нечутно. Його рухів Платонові вуха не вловили, натомість шерех неподалік зафіксував давно.

Ще коли вони з Граковим йшли стежкою в лісову глибину.

Сулима напевне дістав наказ слідувати нишком.

— Та вали його! — вирвалося в хазяїна.

Лавро знайшов спосіб вивернутися, відскочив. Нарешті зміг діяти рукою, мить — і вона стискала вбивчо гострий стилет.

Наступав стрімко, виставивши лезо попереду й відчайдушно махаючи, креслячи в темряві півкола. Сашко підпустив його до себе ближче, і Чечель вирішив: необережно, погано розрахував. Уже сіпнувся з наміром кинутися на допомогу. Та боєць у чорному враз махнув ногою — і ніж вилетів, упав на землю.

Ще удар — рівновагу втратив Судима.

Вужем відповз назад, ближче до ставка — інші шляхи для відступу йому відрізали. Сашко не переслідував. Корячись жестам Чечеля, лишився на місці. Платон ступив ближче, підхопив стилет, підкинув, зловив за руків’я.

Різко пожбурив, заганяючи лезом у землю.

Лавро опинився в небезпечній близькості до своєї зброї. Але Платон не зважав — показав Олександрові великого пальця, повернувся до Гракова. Став, аби бачити всіх.

— Тепер поговоримо, Павле Павловичу? Дійшло, що я дещо можу сам? Не зовсім сам, як бачите, і тим не менше. Далі буде?

— Нічого не буде. — До Гракова поволі поверталася впевненість. — Ви мене вирахували, визнаю й подумки аплодую. Проте що міняється? Ви потягнете нас із Лавром за карк до поліцмейстера? Припустімо. І? На який результат очікуєте? Невже оцей ваш товариш у чорному — свідок, якого почують і якому повірять?

— Жодної ілюзії, — визнав Чечель. —