Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

На таку відповідь юнакове серце закалатало у грудях, бо ж за прожиті роки королю Фульбрі не раз випадало чути численні оповідки про Уккастроґ, й оповідки були не з тих, які могли заспокоїти мандрівця, викинутого хвилями на цей берег. Адже острів Уккастроґ, який лежав далеко на схід від Синтрому, був відомий загалові не інакше як Острів Мучителів. Подейкували, ніби кожного, хто необачно ступив на його берег або ж був викинутий на нього морськими хвилями, мешканці острова ув’язнювали і згодом піддавали нескінченним витонченим тортурам, у заподіянні яких і полягала головна втіха тих жорстоких істот. Ходили чутки, що жодна людина ще не спромоглася врятуватися втечею з Уккастроґу; та багато було таких, які роками скніли у тамтешніх в’язницях і пекельних катівнях, а їхнє животіння підтримували на втіху королю Ільдраку та його поплічникам. До того ж уважалося, що Мучителі були великими магами, які своїми чарами вміли здіймати могутні шторми й робити так, аби судна відносило течією далеко від звичних морських шляхів, а тоді викидало на узбережжя Уккастроґа. 

Бачивши, що жовтошкірі люди зусібіч обступили баржу і що врятуватися втечею неможливо, Фульбра попросив негайно провести його до короля Ільдрака. Міркував юнак, що йому варто буде лише назвати Ільдракові своє ім’я та королівський сан, у простодушності своїй гадаючи, що один король, хай який жорстокосердий, навряд чи катуватиме іншого або триматиме його як бранця. А ще цілком могло бути, що в оповідках своїх мандрівники виявляли певну схильність до того, щоб зводити наклеп на мешканців Уккастроґу. 

Тож якась частина натовпу оточила Фульбру та його рабів і попровадила їх до Ільдракового палацу, високі, гострі вежі якого увінчували бескиди, що стриміли за відмілиною і високо здіймалися понад збитими докупи оселями, в яких мешкали острів’яни. І поки вони спиналися витесаними у скелі сходинками, Фульбра почув брязкіт криці об крицю і, озирнувшись, побачив, що екіпаж викинутої на берег галери повитягав мечі та зійшовся у битві з острів’янами. Одначе моряки значно поступалися чисельністю, і невдовзі Мучителі, які роїлися на березі, зламали їхній спротив і захопили більшість мореплавців у полон. Й від цього видовища сповнився Фульбра лихими передчуваннями й почав пройматися дедалі більшою недовірою до цих жовтошкірих людей. 

Незабаром він постав перед Ільдраком, який засідав на високому латунному престолі у великій залі свого палацу. Зростом Ільдрак був на пів голови вищий за будь-кого зі своїх людей; риси його обличчя скидалися на маску зла, зроблену з якогось тьмяного позолоченого металу, а зодягнений він був у шати дивовижного відтінку, що нагадував пурпурові морські води, змішані з патьоками свіжопролитої крові. Навколо нього стояли численні збройні вартові, кожен з яких тримав у руках страхітливу, схожу на косу, зброю; поміж велетенських базальтових колон зали туди й сюди походжали похмурі палацові діви з розкосими очима, вбрані у циноброві спідниці й лазурові нагрудники. Усією залою були розставлені найрозмаїтіші дерев’яні, кам’яні та металеві механізми, яких Фульбрі ще ніколи не випадало бачити і які справили на нього вкрай гнітюче враження важкими ланцюгами, ложами із залізними зубцями та коловоротами з тягами із риб’ячої шкіри. 

Зберігаючи по-королівському гордовиту поставу, молодий правитель Йоросу виступив наперед і звернувся до Ільдрака, який нерухомо сидів, оглядаючи його пильним неблимним поглядом. І Фульбра назвав Ільдракові своє ім’я та суспільний стан, оповів і про те лихо, що змусило його втікати з Йоросу, а також висловив бажання якнайшвидше дістатися острова Синтром. 

— Мандрівка до Синтрому далека, — мовив Ільдрак із ледь помітним осміхом. — Та й не маємо ми звичаю дозволяти гостям йти від нас, не скуштувавши сповна гостинності острова Уккастроґ. А тому, королю Фульбро, я змушений просити тебе стримати свою нетерпеливість. Ми ж бо стільки усього маємо тобі показати, стільки розваг маємо запропонувати! Зараз мої придворці проведуть тебе до покоїв, які личать твоєму королівському санові, та спершу я мушу попросити тебе залишити мені того меча, якого ти носиш при боці; адже мечі зчаста є вельми гострими — а я не бажаю, щоб мої гості зазнавали поранень від власної руки. 

Тож один із палацових вартівників забрав у Фульбри його меч, а заразом і невеличкий кинджал із оздобленим рубінами руків’ям, який молодий король носив при собі. А тоді декілька вартових, тримаючи напоготові свою косоподібну зброю, щільно обступили юнака, вивели його із зали та й попровадили численними коридорами, а тоді — прогонами сходів, вирубаних у м’якій скелі, униз, до підземель, розташованих глибоко під палацом. І не відав він ані того, куди забрали трьох його рабів, ані які настанови було віддано стосовно подальшої долі полоненого екіпажу галери. А вже невдовзі сонячне світло лишилося позаду і Фульбру повели схожими на печери залами, що були освітлені мідяними світильниками, з яких виривалося полум’я кольору сірки; а скрізь навколо нього були потаємні камери, в яких лунали гнітливі стогони та голосні, маніакальні завивання, але здавалося, немовби всі ті звуки розбивалися об незламні двері та гинули всередині в’язниць. 

В одній з тих зал Фульбра та його наглядачі зустріли юну діву, вродливішу й менш похмуру з виду, ніж решта; здалося Фульбрі, що, проходячи повз, дівчина та співчутливо всміхнулася до нього й ледве чутно промурмотіла мовою Йоросу: 

— Кріпися, королю Фульбро, бо є тут та, хто воліє тобі допомогти. 

Вартові, судячи з усього, не розчули її слів або ж просто їх не зрозуміли, знаючи лише різку й сичливу мову Уккастроґу. 

Спустившись численними сходинками, вартові привели Фульбру до масивних бронзових дверей; один із них відчинив їх, і молодого короля змусили увійти досередини, а тоді двері з тужливим скреготом зачинили за його спиною. Камера, до якої його заштовхали, з трьох боків мала стіни з темного острівного каменю, а з четвертого боку — з важкого, небиткого скла. За склом юнак побачив синьо-зелені мерехтливі води морської пучини, підсвічені вогнями підвішених у камері світильників; і у водах тих ворушився велетенський спрут, чиї мацаки корчилися попід самою стіною; там, звиваючись приголомшливими золотавими кільцями, що тяглися вдалину, зникаючи у мороці, шугали величезні змієподібні страховиська; а ще у водах тих плавали трупи людей, які витріщалися на Фульбру очними яблуками, над якими було зрізано повіки. 

У кутку в’язниці, попід скляною стіною, стояв лежак, а в дерев’яних посудинах для Фульбри були залишені їжа та питво. Зморений і зневірений, король уклався на лежак, не доторкнувшись до їжі. І поки небіжчики та морські чудовиська зазирали крізь скло, втупившись очима у нього, осяяного загравою світильників, лежав юнак зі щільно заплющеними очима, намагаючись забути свої гризоти й не думати про лиху долю, яка чекала на нього попереду. Й здавалося Фульбрі, що крізь увесь той жах і смуток, які застилали йому зір, неначе темні хмари, прозирає миловидне обличчя тієї дівчини, яка співчутливо всміхнулася до нього, яка була єдиною з усіх, кого йому випало зустріти на Уккастрозі, хто звернувся до нього з добрим словом. Її обличчя час від часу з м’якою невідступністю поверталося до нього, неначе викликане якимись лагідними чарами; і вперше за багато днів відчув Фульбра, як у ньому ледь