Читати книгу - "Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко"

class="main_text" lang="uk-UA">Ваня тоді образився на Трушина, але битися поліз із «ТуМанами» — мабуть, далися взнаки спогади про вкрадену в них перемогу у фіналі. Бійку розтягали всім автобусом, Трушин перепрошував і повторював: «Єму водка давіт на мозг», а Ваня блював на задньому сидінні, з якого вигнали грузинську княгиню Гіку з її тодішнім директором Гогой. 

Зранку було зовсім ніяково — Гєна змусив Бронзовий Голос пообіцяти, що він більше не питиме, та підвіз додому. Ваня звалився на матрац й збирався на силі, щоби піти взяти щось похмелитися, аж у телевізорі, що тоді був постійно увімкнений, повідомили про нічний обстріл позицій під Мар’їнкою й показали фото загиблого. 

Це був вчорашній старшина з сивими вусами, який розповідав про війну й дивувався, чому всі артисти на сцені говорять українською, а коли повертаються до намету — переходять на російську. В старшини лишилося четверо дітей. 

Ваня тоді сів під телевізором й схопився за хвору голову. Він прокусив собі губу з ненависті. Він не похмелився, витримавши дозу постгастрольного головного болю разом із важким отруєнням. Тоді він дав собі дві обіцянки: ніколи більше не пити й не говорити російською. Й поки тримався. 

* 

Треба було чимось вбитися. Терміново. Тут і зараз. Ваня вийшов з намету, тамуючи сильне бажання сказати Гєні услід щось зле та неконструктивне, щось заборонене та невідповідне образу успішного артиста, який поважає свого імпресаріо. Що ж, настав час пакунка від Кєші. Ваня відійшов до зруйнованих трибун, обрав надійнішу лавку без цвяхів й обережно всівся, щоби раптом «не загнати шпичку в сідничку», як казала мама. 

Треба курнути. Якщо пацани не обманули, має бути щось спокійне та творче — якраз те, що треба перед концертом. Ваня забив люлечку, понюхав пакетик — звідти перспективно тхнуло, — й дістав запальничку. 

— Оппа-ча, — сказав хтось позаду, й Бронзовий Голос країни схаменувся та заховав руки в кишені. Люлька й пакет впали на жовту суху траву між лавок. 

Він не обертався — типу, чого лякатися — сиджу собі спокійно, чекаю зіркою на саундчек. Якщо це мусор, то він має розуміти, що чіплятися до приїжджих артистів не треба — за таке перепаде від керівництва: хто ж поставить під загрозу день містечка? І через що — через маленький пакетик на три хапки? Та перестаньте, я вас благаю! 

Та це був не мусор. На тлі поля з’явився той циган, дабл-айкон з айкосом та ейрподсами. Він подивився на сцену, ніби просто так, а потім повільно перевів погляд на Ваню й спитав: 

— Шо за масть? 

Довелося все підіймати з землі. Ех, ганьба ганьбою. 

— Сатіва. Холі панч, — сказав Ваня. — Новий сорт, експериментальний. 

Прикурив. 

— Експеримента-а-альний? — перепитав Міша Король і втягнув дим носом. — Ой, хороший. 

Циган простягнув руку, й Ваня вклав у неї люльку, ніби так і треба. Міша різким глибоким вдихом наповнив легені усім вмістом чашечки й закашлявся. Ого. Циган курить по-дорослому. 

Потім шморгнув носом, нарешті випустив дим та закашлявся знову. Крізь кашель він промовив: 

— Єщьо. 

Ваня зробив йому ще. Прикурив, першим затягнувся, але обережно — згадка про бада-бум не давала розслабитися. Й лише потім, через паузу, простягнув люльку, щоби Король не вирішив, що він тут головний і має право першої шлюбної тяги. 

Вони скурили все, що було, Міша — більше, Ваня значно менше. Травичка м’яко вдарила під купол, і Бронзовий Голос раптом полюбив це місце — останнє тепле сонечко привітом від далекого літа, запах паленого листя, далекий гавкіт собак та перекрики півнів. Це було так знайомо, він впізнавав кожен звук, кожен запах і подумав, що в пісні той велетень або Гуллівер має співати про осінь. Осінь у стосунках та осінь навколо. Але сонячну та приємну, як давнє кохання. Щось треба вкрутити про жовте листя й дощ, що наближається. Але Гуллівер розкине свої величезні долоні й прихистить героїню від негоди. Ну десь так. 

Міша ще раз шморгнув носом, розвернувся до намету й спитав через плече: 

— Там хавать дают? 

— Угу, — відповів йому Ваня й нагадав собі сову. — Угу–угу, — додав він і щиро усміхнувся сонечку. 

Король пішов у намет, а звідти саме вийшов Лютий. На ходу дожвакуючи м’ясо, він сказав, що треба йти: вони наступні на чек. Ваня хитнув головою, але попросив принести сюди гітару: коли вони вирушать до сцени — йому треба ще хвилинку посидіти. 

Піаніст принюхався й ображено промовив: 

— А я? А мнє? Кю! 

— Там мало було, — збрехав Бронзовий Голос й примружив очі, блаженно усміхаючись. Нарешті йому було добре. І Гулліверу теж має бути добре, він мусить випромінювати чисту любов до усього сущого, й про це треба обов’язково написати. 

* 

Дімон приніс гітару й одразу вирушив через поле. Дивлячись йому в спину, Ваня подумав, що той, в принципі, хороший хлопець, тільки-от коли лажане, то вдає, ніби так і треба було, й починає встромляти фальшиву ноту через квадрат. Ще й усміхається, щоби всі оцінили гостру нотку та джаз. Порно-джаз. Хоча який до біса джаз, якщо ти просто помилився ладом, цепанувши сусіда? 

З намету вийшли Трушин та Оксана Вадимівна — вона була ще й високою. Проти Гєни — так точно. Старі друзі пили каву, курили, голосно жартували й згадували, як на зорі капіталізму без чотирьох маккофє очей не розплющували й чек не починали. 

На сцені закінчили продувати апарат та включили на повну Барі Вайта. Чомусь звукачі завжди включали саме Вайта, тестуючи гучність порталів. Особливо смішно було, коли одразу після такої фірми на сцену виходив якийсь Василь з фонограмою, що була як мідіфайл, аранжований на простенькому «роланді». 

Та цього разу в перших артистів фанєра звучала пристойно — щось із прямою бочкою та сінтами, не фірма, але й не колгосп. 

— Глорія і Степан на сцену! — оголосив хтось у мікрофон, і нагору виперлися якийсь хлопець (схожий білим чубчиком на Нільса з якогось стародавнього мульта) і дівчина (ніяка, просто ніяка) та почали сипати мелізмами про кохання. 

««Глорія і Степан» — яка гарна назва, десь я її чув», — подумав Ваня, а потім схаменувся: досить, треба наздоганяти Гуллівера й прекрасну осінню любов, бо він перемкнеться й забуде, що хотів вкласти в текст. 

Про це подбала сатіва — все відчуття одразу повернулося теплою сонячною хвилею. «Я ж суперлюдина, — подумав Бронзовий Голос. — Я ж керую усім й на усе спроможний». 

Він дістав гітару й клацнув пальцями. Зовнішні звуки враз стихли, Ваня узяв акорд й прислухався до нього.