Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
- Так, пацан. Зовсім справи погані. Що ми можемо вдіяти? - він задумливо підняв голову і глянув у стелю. - У мене працює чудовий кухар. Вона людина. Носій мови, розумієш? Ти знаєш цей термін? Ні? Тепер знатимеш. Вона б могла тебе трохи підтягнути у розмовному варіанті. Але їй ніколи буде вчити тебе кожного дня. Зрозумів? Ну що, згоден?
Сорок Третій так зрадів, що забув покивати головою. А коли все ж таки зробив це, то Залізна рука схопив і сховав у кишені один із мішечків. Той, що був більшим.
- Це буде оплатою її послуг. Кожен вихідний цілий рік приходитимеш сюди. Годину вона тобі виділить. Я розпоряджусь.
Розмова була закінчена. Сорок Третій навчився розпізнавати інтонацію, з якою говорив Залізна рука. Після ось такої, всі його робітники кланялися та йшли геть. Сорок Третій кланятися не збирався. Він підвівся. Вихід з кімнати знаходився зліва, а мішок на столі правіше. Ніяк не пройти так, щоб ненароком забрати мішечок. До нього треба йти спеціально. Хлопчик стиснув зуби і підійшов до мішечка. Взяв його. Залізна рука задоволено посміхнувся. Сорок Третій вийшов. На душі в нього було гидко. Сам він не міг пояснити чому, але почував себе гидко. Так, наче його обдурили, використали, змусили робити щось проти його волі. А ще його тепер пригнічувало те, що він зараз певною мірою відчував, що належить Залізній руці. Звідки в нього взялося таке почуття? Подібні думки мучили його всю дорогу до поліота. Напевно, вся річ у грошах. Інші його робітники також беруть гроші. Він ними керує. Хлопчик вважав, що має відносини іншого роду. Він, як вільний працівник, якого запрошують зі спеціальними дорученнями. Але тепер він починав думати інакше. І це йому не подобалось. Вся справа у грошах. Сорок Третій твердо вирішив їх позбутися. Але не викинути, ні.
Наступного вихідного він узяв обох своїх друзів у місто. На ринку вони купили новий одяг. Повністю всі необхідні речі для навчального року. Декілька комплектів. Двадцять Сьомий був із заможної родини і не потребував таких проявів дружби, але Сорок Третій вирішив, що всім, так усім. Взуття, сумки, одяг. Вони зайшли до найдорожчого закладу міста і наїлися так, як ніхто ще до цього не наїдався. На останні гроші вони прихопили з собою солодощі з лави сивого драйтлу. Там така симпатична дівчина стояла за прилавком. Їм навіть здалося, що комусь із них вона підморгнула. Усю дорогу додому хлопці сперечалися, кому саме.
Непомітно прийшла пізня осінь. На стіні малюнків з'явилася окрема ніша для чорних накидок. Хлопці часто говорили про них та ділилися тими чутками, що вдалося десь від когось почути. Часто додавали трохи свого. Так підкралася зима. Раз на тиждень Сорок Третій ходив до будинку Залізної руки практикуватись у мові людей. Кухарка виявилася досить стриманою. Їй було за п'ятдесят років, але вона носила дивне зелене волосся. Назвалася вона Зеленкою. Потім сказала, що всім драйтлам людські імена здаються дивними. Серед її друзів були Синюха, Білоцвіт та Сірогляд. Дійсно, дивні імена. Напевно, люди, що бачать, про те й розповідають у своїх іменах. Зате на уроках у поліоті мова пішла краще. Граматику він абияк вивчав і поповнював словниковий запас. А ось правильно говорити, добирати потрібні слова йому допомагала Зеленка. До кінця зими щодо розмов на мові людей він став одним з перших у групі.
Залізна рука тривалий час був відсутній. Він поїхав у середині осені і слуги чекали на його приїзд лише у середині весни. Поїхав укладати угоди, як казав його помічник, що залишився у його будинку. Сорок Третього це мало цікавило. Він кілька разів виконував дрібні доручення від того ж помічника, за що отримував непогану оплату. Не такі гроші, як давав йому Залізна рука, але їх брати було не так гидко. Якось він переносив ящики з Черепом. Так назвався йому один помічник, хоч хлопчик був упевнений, що інші драйтли звертаються до нього інакше. Але в той же день пізніше треба було повернутися за якоюсь вазою, і хлопчик повернувся. Він знайшов на місці ящиків маленький уламок. Такий, який відбивається від каменю. Але матеріал більше нагадував залізо. Сорок Третій засунув його в кишеню, щоб не втратити і звільнити руки, адже він мав віднести досить масивну вазу. Коли він прийшов до Черепа, то за уламок геть-чисто забув. Той дав нове дрібне доручення, і Сорок Третій замотався з іншими справами. А ще йому було цікаво, де Череп купив таку гарну прикрасу. У того на руці сяяв срібний браслет. Візерунок, якого Сорок Третій раніше не бачив, нагадував якісь військові пластини. Виглядало чудово. Згадав хлопчик про уламок лише сидячи у себе в секретній кімнаті. Він був сам. Друзі в неділю ніколи не знали о котрій він повернеться. Та й сам він це рідко знав.
Сорок Третій вийняв уламок і придивився до нього. Матеріал був йому знайомий. Із такого складався обід плашки. Хлопчик вийняв плашку, щоб порівняти наочно. Сумніву бути не може. Один і той самий матеріал. Сорок Третій покрутив його в руках і вийняв ящик столу. Там у нього була запасена коробочка для таких дрібних речей. Відносити уламок назад Черепу йому не хотілося. Хлопчик відкрив коробку та завмер. Точно такий матеріал. Відбитий гладкий шматочок чогось уже лежав там. З невеликою дірочкою для того, щоб одягати мотузку. Та сама штучка, що дав кілька років тому йому Древен. Від матері. Від справжньої матері. Тоді хлопчик йому не сильно вірив. А тепер був переконаний на всі сто відсотків. Адже він має здатність до алхімії. А батько ніколи не говорив ні про що подібне. Якби в їхньому роді зустрічалися алхімісти, то батько не забував би згадувати про це з будь-якого зручного та не зручного приводу. А тепер усе те, що залишилося від його матері, якої він навіть не знав, лежало в коробці. Він не сумував за нею. Як можна відчувати якісь почуття до того, кого навіть ніколи не бачив. Шкода, Древена він більше ніколи не побачить. Йому можна було б поставити кілька запитань. І про діда в тому числі. Хлопчик узяв штучку з отвором до рук. Раптом йому здалося, що дірочка там виглядає якось неорганічно. Він підніс уламок до світла, щоб краще розглянути. Повертів у різні боки. Так і є. Там було поглиблення, таке як на плашці для зарядки тією фіолетовою субстанцією. А потім цей отвір поглибили, зробивши наскрізним. І зроблено це було досить брутально. Явно працював не алхіміст. Хлопчик похитав головою і сів на місце. Йому захотілося повернути первісний вигляд цієї дрібниці. Він викликав піктограми. Сині кола закрутилися по кімнаті. Світло від ламп поглиналося поблизу його долонь. Він міг це робити без плашки. Але створювати міг лише тоді, коли дві руки з'єднувалися разом. З поламаною плашкою або корою це теж виходило. Адже обидві руки торкалися одного й того самого предмета. Сорок Третій притулив руки до уламка. Він глянув на річ. Ніяких змін. Хлопчик зітхнув. Ніхто з алхімістів не може поєднувати, розщеплювати чи трансформувати артефакти. А перед ним лежав на столі саме він. Сорок Третій почухав голову і поплентався до корпусу. Вже в кімнаті його осяяв здогад, але перевірити його він зможе іншим разом.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Руйнуючи долі, Стів Маккартер », після закриття браузера.