Читати книгу - "Макбет"

зафіксували кров на руків’ї, але пояснили це швидкою реакцією вбивці, бо він, мовляв, устиг завчасно відпустити кинджал. Їм не спало на думку те, що кинджал могли метнути. Бо їхня версія і так виглядала цілком достовірною. Бо мало хто з кримінальників уміє вправно метати ножа. А те, що це добре вмів робити Макбет, знали лише його найближчі колеги.

— Гаразд. Ми нікому не повинні про це розповідати. Нікому. — Леннокс стиснув руки в кулаки й притиснувся зубами до суглобів пальців. — Ти розумієш, в якому становищі я через це опиняюся, Даффе?

— Так. Тепер ти знаєш те, що знаю я, цього змінити вже не можна, і тепер над твоєю головою нависла така сама небезпека, як і над моєю. Я перепрошую, що не надав тобі вибору, але до кого ще я міг звернутись? Наш момент істини настав, Ленноксе.

— Та отож. Якщо це правда, і Макбет, як ти кажеш, є жахливою потворою, то просто поранити його буде недостатньо, бо він стане вдвічі небезпечнішим. Його треба буде завалити одним рішучим ударом.

— Згоден, але як?

— Хитрістю й обережністю, Даффе. Мені треба буде подумати про це. Але я не геній, тому для цього знадобиться певний час. Зустріньмося знову. Однак не тут, де стіни мають вуха.

— О шостій, — мовив Дафф, підводячись зі стільця. — На центральному вокзалі. Біля «Берти».

— Біля старого локомотива? А чому там?

— Там я мав зустрітися з Банко. Він збирався розповісти мені те, про що я й сам устиг здогадатись.

— Що ж, належне місце. Бувай.

Макбет витріщився на телефон, що стояв у нього на робочому столі.

Він щойно поклав слухавку після розмови зі Свено.

Його нерви смикались і скручувалися під шкірою. Йому чогось хотілося. Втім, не чогось, а дечого цілком конкретного. Макбет схопив капелюха, який купила йому Леді. Коли він рушив до виходу, Прісцилла усміхнулася й спитала:

— І як довго старшого комісара не буде на робочому місці?

Її перевели до нього з кабінету Леннокса, і весь процес тривав лише дві години. Він хотів був вигнати геть колишню секретарку Дункана, однак натомість змушений був перевести її поверхом нижче, після того як голова адміністративного відділу пояснив, що навіть старший комісар не має права звільняти співробітників помахом руки.

— Десь годину, — відповів Макбет. — Або дві.

— Тоді я казатиму всім, хто зателефонує, що дві, — мовила вона.

— Гаразд, Прісцилло, так і робіть.

Він увійшов до ліфта й натиснув кнопку першого поверху.

«Всім, хто зателефонує», — пирхнув він. Не «в разі, якщо хтось телефонуватиме, а всім, хто зателефонує». Бо люди, чорт би їх забрав, дзвонять йому без упину. Керівники підрозділів, судді, представники міськради. Він і гадки не мав, чим займалася половина з цих людей, розуміючи лише, що вони докучають йому справами, на яких він не розумівся, а це означало ще більшу кількість дзвінків. Журналісти. Смерть Дункана. Зникнення Малкольма. А тут іще один полісмен та його син. Усі ставили запитання: «Невже все поступово виходить з-під контролю?» «Без коментарів, — відповідав він. — Запрошую вас на наступну прес-конференцію, де я матиму змогу…»

А тепер ще й Свено.

Двері ліфта відчинилися; двоє поліцейських в уніформі зайшли було всередину, але враз позадкували. Це правило запровадив Кеннет, але скасував Дункан: старший комісар мав їхати у ліфті сам-один. Та не встиг Макбет запросити полісменів назад, як двері зачинилися, і він поїхав далі вниз на самоті.

На тротуарі біля управління він наштовхнувся на чоловіка в сірому пальті, який читав газету. Чоловік пробурмотів: «Вибач, Макбете». Нічого дивного, бо коли Макбет обернувся, то побачив на першій шпальті власне обличчя. Третій старший комісар стає за штурвал. Непоганий заголовок. Мабуть, то Леді підказала. В її руках редактор був, мов пластилін.

Насунувши великого капелюха собі на очі, він рушив уперед розгонистою ходою. Тепер, у розпал дня, вулиці були так забиті автомобілями, що до центрального вокзалу швидше було дійти пішки, ніж доїхати на автомобілі. До того ж, якщо йти пішки, то там ніхто не побачить лімузина старшого комісара.

Одному Богу відомо, що сказав Свено, коли просив Прісциллу з’єднати його з ним. У всякому разі, не назвався, коли Макбет взяв слухавку, та й потреби такої не існувало. Достатньо було раз почути голос Свено, щоб ніколи його не забути. Він був такий басовитий, що аж пластикова слухавка забриніла. Свено нагадав Макбету про його обіцянку негайно звільнити «вершників», бо вже минуло дванадцять годин. Макбет відповів, що не все так просто: оскільки справи вже відкрито, то суддям і адвокатам доведеться підписати деякі папери. Але Свено може гарантовано готувати вітальну промову і за два дні влаштувати своїм хлопцям гулянку на честь повернення.

— Тож я даю тобі два дні, — відказав Свено. — Післязавтра рівно об одинадцятій наш хлопець зателефонує додому одному з міських суддів — не скажу, кому конкретно, і розповість про твою участь у вбивстві Банко, а також про те, звідки ми дізналися, де і коли Банко мав проїжджати на своєму авто.

— Це буде один із твоїх мотоциклістів-камікадзе?

— До того ж ми маємо семеро свідків, які бачили, як ти приходив до нашого клубу.

— Краще розслабся й готуй свою вітальну промову, Свено. Завтра вдень о пів на третю ми підвеземо твоїх хлопців прямо до воріт вашого клубу.

І з цими словами Макбет поклав слухавку.

Біля сходів центрального вокзалу Макбет уважно обдивився все довкола. Побачив іще одного типа в сірому пальті, але іншого. Капелюх приховував його обличчя, і він, зрештою, був лише одним із численних модно вдягнених чоловіків, які піднімалися цими сходами щодня, аби придбати те, що давало їм змогу жити і працювати напрочуд добре й ефективно.

Макбет став там, де стояв минулого разу — в коридорі біля сходів, які вели до туалету. Одноокого хлопця ніде не було видно. Макбет нетерпляче переминався з ноги на ногу. Нової дози він потребував уже кілька годин, але лише тепер, коли ось-ось мав цю потребу задовольнити, по-справжньому відчув, наскільки сильною вона була.

Йому здалося, що Стрега з’явилася через годину, хоча, якщо вірити годиннику, минуло лише десять хвилин. У руці жінка тримала білу палицю, невідомо для чого призначену.

— Цього разу мені потрібні два пакунки, — сказав він.

— Тобі потрібно побачитися з однією людиною, — відповіла Стрега. — Встав оце собі у вуха, а оце начепи на носа. — Вона простягнула йому дві вушні затички й окуляри, подібні до чогось середнього між окулярами зварювальника та плавця в басейні. Такі окуляри зазвичай носили сліпці.

— Навіщо?

— Якщо ти