Читати книгу - "Порушник праху, Вільям Фолкнер"

неухильної процесії, їдучи вервечкою, і досить часто — на другій передачі через тисняву довкола Майдану, то об’їжджаючи, то стікаючись на вулиці у гущавині дерев під житловими будинками, щоб розвернутися, повернутися та обігнути знову по колу Майдан, буцімто подолали весь шлях з далини навколишніх поселень, і крамничок на перехрестях, і самотніх ферм з однією метою — насолодитися напливом юрби, як люди приходять і прибувають, і рухаються, і впізнають одне одного на зефіроподібній гладіні брукованих вулиць і алейок, а також помилуватися на акуратні свіжопофарбовані будиночки у колі своїх крихітних акуратних подвір’їв, клумб і прикрашених садків, які останніми роками збільшилися, розрослися незгірше та щільніше, аніж сардини у бляшанці чи банани у гроні. У результаті радіоприймачу довелося віщати голосніше за допомогою підсилених на повну потужність пристроїв, щоб ці звуки можна було розчути у вирі бурмотіння вихлопів, скреготу шин і клацанні коробок передач, рипінні шестерень і постійному ревінні клаксонів, тому ще задовго до того, як ви дістанетеся Майдану, ви не лише не спроможетеся сказати, де один розпочав, а де інший, а й навіть не намагатиметеся розрізнити на слух, що бодай хтось там виграє чи намагається вам продати, рекламуючи.

Але ця одна субота, здавалося, навіть над усіма суботами субота, тож саме зараз його дядько устав із-за столу та наблизився до іншого вікна, і ось чому вони сподівалися, що бачать Лукаса, не встиг той дійти до офісу, але це було не тоді; він іще стояв (так йому здавалося) сам-один біля вікна, дивлячись униз на Майдан, який заповнювався тлумом, товкотнечею мас і загачувався, причому так, що він і не пригадував раніше такої тисняви — яскраве, сонячне, майже розпечене повітря, обтяжене ароматом квітучої білої акації на подвір’ї суду; тротуари, щільно заповнені натовпом людей, чорних і білих, які поволі стікалися сьогодні до міста, неначе на концерт, щоб зібрати в одне суміш вражень і так полегшити не тільки баланс, але й спогади про це, викинути з пам’яті ту суботу, лише сім днів тому, якої їх по-злодійському позбавив старий негр, що потрапив у таке становище, що вони були змушені повірити, нібито це він убив білого, — від тої суботи, а ще неділі та понеділка минув лише тиждень, але від тих днів, може, нічого й не залишилося: Вінсон зі своїм братом Кроуфордом (його поховано як самогубця, і нетутешні ще довго, тижнями, домагатимуться, що це за в’язниця така і що це за шериф такий округу Йокнапатофа, якщо той, кого замкнули за вбивство, спромігся дістати пістолет «люгер», навіть якщо цієї зброї не мав, але там одна куля, — і ще багато тижнів ніхто в окрузі Йокнапатофа, як і раніше, так і не зможе йому відповісти), пліч-о-пліч, поряд із надгробком своєї матері, на подвір’ї Каледонської каплиці, і Джейк Монтґомері — у Кроссменському окрузі, де хтось, напевно, теж зробив запит на тіло, з тої ж причини, що зробили запит на Кроуфорда; а міс Гебершем, сидячи у себе у кімнаті, наразі штопає панчохи, доки не настане пора годувати курчат, а Алек Сендер — там, на Майдані, у барвистій суботній сорочці, коротких мішкуватих штанах[43], зі жменею арахісу чи в’язкою бананів, а він стоїть біля вікна, дивлячись на густий, неквапливий, текуче-повільний натовп, і на заклопотане поблискування кокарди на кашкеті Віллі Інґрема, але переважно та у першу чергу — спостерігаючи рух, шум, вчуваючись у звуки радіо та легкових автомобілів, музичних автоматів у аптеці, шум у більярдних і кафе, та буйне гарчання підсилювачів не лише у нотному магазині, де продаються платівки, але й на фасаді військового магазину, де продають спорядження для армії та флоту, і в обох кормових крамницях, і (вони так змилять, певна річ) дехто стоїть на лавці на подвір’ї будівлі суду та віщає в інший пристрій, пригвинчений до даху автомобіля, а сам пристрій схожий на жерло гармати; не згадуючи вже тих, які використовуватимуть мебльовані кімнати і домівки, де хатні господині та покоївки застеляли ліжка, підмітали, готували обід, тож ніде у межах досяжності міста, у найвіддаленіших кінцях, на окраїнах ні чоловіку, ні жінці, або місцевій дитині, або гостю, або чужинцю не загрожує жодна секунда тиші та мовчання; і автівки, бо, щиро кажучи, він не міг побачити взагалі Майдан; лише щільну непроглядну масу верхів і капотів, що рухалися подвійною вервечкою зі швидкістю равлика навколо Майдану в різкій невидимій аурі окису вуглецю та беззмістовному деренчанні сигналів, наче бекала худоба, і у невеличкому зіткненні та подзвоні бамперів, потихеньку повзучи один за одним вулицями, які вели променями геть від Майдану, а інші автомобілі у протилежному ряду повзли поволі, один за одним, в інший ряд; настільки щільні та повільні оберти болтів у скріпленій мозаїці такого нескінченного незначного руху, що, слово честі, ви могли б перетнути Майдан, просто пішки йдучи по машинах — або навіть вийти на околицю міста з цієї причини, чи навіть просто виїхати на коні, якщо вже про те зайшла мова, — на Здоровані, наприклад: якісь п’ять чи шість футів перестрибнути через верхи машин та капоти на верх іншого автомобіля — це нема чого робити, або, скажімо, якщо через ці більш чи менш рухомі верхи машин покласти одну гладку суцільну дошку, як міст, і пустити не Здорованя, а справжнього расового румака, баского коня чи кобилу, швидконогого скакуна: стрімкий порив на сім футів у височінь, у повітря, неначе птах, і нестримний політ, як у яструба чи орла: і відчуття внизу живота, ніби там вибухнула повна пляшка розігрітої газованої води, — уявляючи цей величний, неймовірний, справді навдивовижу прекрасний кінський тупіт, виснажливий біг куди заманеться, довільним дощаним мостом, дві милі поспіль, коли раптом дядько, дивлячись в інше вікно, промовив:

— Американець насправді нічого так не обожнює, як свій автомобіль: ні дружину, ні свою дитину, ні свою країну, ні навіть свій банківський рахунок (насправді він не аж так обожнює свій рахунок у банку, як гадають іноземці, бо ладен проциндрити його майже на ніщо, чому красна ціна п’ятак), але без тями від своєї машини. Тому що автомобіль став нашим національним статевим символом. Ми не можемо справді насолоджуватися й вільно дихати, якщо просто йдемо провулком чи алеєю. Доки все наше оточення та виховання забороняють нам чинити sub rosa[44] або тишком-нишком. Тому нам доводиться розлучитися з нашою дружиною, щоб зняти з нашої коханки ганебне тавро чужоложниці, для того, щоб завтра взяти розлучення з нашою дружиною та очистити нашу коханку, тощо. У результаті