він там буде: моє повідомлення, певно, до нього дійшло, проте ніхто у нашому окрузі не зможе примусити себе не почути того, що хтось колись сказав Віллі Інґрему за умови «цілком таємно», тому що іншого вибору й не лишається; він може примусити вас подивитися на скоєне ним, бо вбивці — гравці, і як азартний гравець убивця обожнює гострі відчуття та вірить передовсім не у свій фарт, а у ризиковану, авантюрну справу, мізерний шанс, і ця авантюра переможе просто тому, що вона — авантюра. Але, окрім того, він уже знав, що справа його пропаща, і нічого, чим би не свідчив Лукас про Джейка Монтґомері або ще когось, у майбутньому йому не зашкодить, і його останній шанс — це забиратися геть з наших країв; або, скажімо, він навіть знав, що це даремно, знав, що він молотить лапками заради жалюгідної жменьки мідяків і мідниць, йому три чисниці до смерті лишилося — чисниці, які він міг би назвати свободою; припустімо, він навіть напевно знав, що завтра сонце для нього не зійде, — що б ви воліли зробити передусім, останній акт вияву волі й ваших безсмертних принципів, доки назавжди не полишите рідну землю та, може, навіть світ, лишивши по собі добру славу, якщо ваше прізвище — Ґаврі, і кров, і помисли, і вчинки — Ґаврі, усе життя так, і ви це знали або навіть лише вважали так, або навіть лише чекали, що певної миті той автомобіль, який повзе на низькій швидкості самотньо опівночі над дном струмка, знову стане причиною і приводом усіх ваших мук і розчарувань, і обурення, і горя, і ганьби, і непоправних утрат, і що це навіть не білий, а чорномазий, а у вас ще й напоготові пістолет, у якому принаймні одна з тих старих справжніх десяти німецьких куль… Але не хвилюйтеся, — швидко промовив він. — Не хвилюйтеся за містера Гемптона. Він, мабуть, навіть не задіє свій пістолет; урешті, я навіть не певен, чи захопив він його, тому що він може знайти правильний шлях у будь-якій ситуації — може, не примирення, може, не послаблення виру емоцій, але принаймні зробить так, що пристрасті тимчасово згаснуть, буде застій брутальної та лютої поведінки — просто тим, що він повільно пересувається і важко дихає, — одного разу — це було два-три роки тому, у двадцяті, одна леді з Французової Низини — хай буде без імен — ворогувала з іншою леді, і ця ворожнеча почалася (як ми збагнули) з приводу торта, що вручали як приз на церковному доброчинному базарі, чий — це другої леді — чоловік був власником перегінного куба і постачав віскі Французовій Низині вже багато років, і нікого це не обходило, доки та перша леді не звернулась офіційно до містера Гемптона, щоб він туди поїхав і знищив той перегінний куб, і заарештував власника, а потім за тиждень чи днів за десять сама поїхала до міста і сказала йому: якщо він цього не зробить, то вона напише доповідну на нього губернатору штату і президенту у Вашингтоні, — отже, Гоупу довелося туди вирядитися, і вона не лише надала йому докладні вказівки, але ще він розповідав: стежка там була аж по коліно, в ямах, роками натоптаних під вагою закоркованих талонних дзбанів, так, що ви знайшли б ту стежинку навіть без ліхтарика, який він узяв, і, звісно, перегінний куб там примостився в місцинці нівроку, гарненькій, як би ви воліли, у затишку та безпеці, але ще й на багатті, вогонь розкладено під чайником, і негр доглядав кострище, і, певна річ, не знав навіть, кому те належало, нічогісінько, навіть коли впізнав Гемптонову фігуру і нарешті розпізнав його значок: той негр, як розповідав Гоуп, запропонував йому спочатку випити, а потім приніс видлубаного гарбуза з джерельною водою, а потім допоміг йому зручніше вмоститися, посадивши біля дерева, навіть підсунув до вогню його мокрі ноги, аби просушилися, доки той чекатиме, коли повернеться господар; цілком комфортно, як розповідав Гоуп, вони там біля багаття балакали про те і се, а негр подеколи запитував, чи не бажає він іще гарбуза з водою, доки, як переказував Гемптон, не почулася така крикнява пересмішників, що він, зрештою, розплющив очі, якийсь час кліпаючи у сонячному світлі, доки не сфокусувався й не побачив: ось він, пересмішник, сидить на гілці чи не за три фути над головою, і доки не повантажили та не повезли геть той перегінний куб, хтось збігав до найближчої хатини і приніс шматяну ковдру, якою прикрив його, ще й подушку йому під голову поклав, і Гоуп казав, що на тій подушці навіть була свіжа накривка, коли він відносив її та шматяну ковдру до Вернерового магазину — повертаючи з подякою власнику, — і повернувся до міста. А іншим разом…
— Я не хвилююся, — сказала міс Гебершем.
— Авжеж, ні, — відповів дядько. — Бо я знаю Гоупа Гемптона…
— Так, — мовила міс Гебершем. — Я знаю Лукаса Бічема.
— О, — сказав дядько. Потім він промовив: — Так. — А потім він сказав: — Авжеж. — А потім: — Попросімо Чика поставити чайник на вогонь, і поп’ємо кави, доки чекаємо, як вам таке?
— Це буде чудово, — відповіла міс Гебершем.
Одинадцять
Нарешті він підвівся та підійшов до одного з вікон фасаду, під якими виднівся Майдан, бо якщо це понеділок — торги, аукціон, — то субота, звісно, — день радіо та автомобілів; у понеділок тут збиралися переважно чоловіки, припарковуючи легкові автівки та вантажівки навколо Майдану і прямуючи просто до скотарень, де велися торги, і лишалися там, доки не наставав час повертатися на Майдан і обідати, а потім знову поверталися до скотарень і лишалися там доти, доки не наставав час сідати до легкових і вантажних автомобілів та їхати додому, доки геть не стемніло. Але не в суботу; тут були чоловіки і жінки, і дітлахи, і люди похилого віку, і немовлята, і молодята, які прибували сюди придбати ліцензію на шлюб у цій місцевості й завтра вінчатися в церкві; були й ті, хто здійснював закупівлю на тиждень: важливі товари і делікатеси, як-от банани, і сардини за двадцять п’ять центів, і тістечка з кондитерської, і пироги, і одяг, і панчохи, і корми для худоби, і добрива, і шестерні для рала: ні для кого це не займало багато часу, а у декого навіть і хвилини не займало, тож деякі машини навіть довго не вистоювали, і за годину чи близько того багато інших автомобілів приєднувалися до
