Читати книгу - "Слiди на дорозi"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Всі знають, де ми стоїмо. Тут інфу зливають, напевно, навіть собаки з кішками.
— Ну ето да. Слушай, я вообще звоню, чтоб тебе рассказать кое-что очень важное.
— Що ти мені не будеш борг віддавати?
— Какой долг?
— Ти на початку березня у мене сотню позичив.
— Да. В натуре, — знову сміх. — Я і забил. Так ето ти із-за сотні такой напряжонний?
— Ну так, звісно. Адже більше немає через що.
— Ладно. Завязивай. Я дєйствітєльно по важному дєлу звоню.
— Я сповнений уваги.
— Ти ж мєхан єщьо?
— А до чого це?
— Ти задрал. Ти можеш нормально со мной говорить? Я тебе не враг, — буквально дві секунди і особа знову засміялась, — хотя, да.
— Послухай, як я маю з тобою розмовляти? Я вже кілька хвилин намагаюся зрозуміти, як мені потрібно було відреагувати, коли почув твій голос. Ми говоримо, а це вже щось. Нехай я ще й не зовсім розумію, що… мені здається, тобі гріх скаржитися на мій тон.
— Ладно. Убєділ. Но ти попитайся бить немного доброжелательнее. Я ведь не со злим умислом позвоніл.
— Так. Ще механ.
— В общем, смотрі. Там в течєнії двух суток планируют діверсію у вас на блокпосте. Должен прілєтєть ПТУР в машини. Так что постарайся сільно там не тусоваться возле ніх.
— Звідки ти знаєш?
— Да услишал, как наши командори тут планіровалі.
— Вони що, сидячи на ґанку і покурюючи цигарки, все це обговорювали при всіх?
— Не совсем так, но то і не важно. Главное, что я хотел тебе сказать, сказал.
— Дякую.
— Та не за что.
— Скільки вам там платять?
— Та нічєво тут не платят. Ми за ідею.
— Яку?
— Ну а что ета страна мне дала?
— А що вона мала тобі дати?
Кілька секунд тиші й людина відповіла:
— Ладно. Давай не будем ето обсуждать.
— Як скажеш. Як там Старлей, живий? А то тут за чутками, його вже мінімум разів зо два, зо три вбивали.
— Та живой. Возле Стрелкова тусуєтса пастаянна, ахраняєт ево. Квартіру палучіл в Донецке.
— А ти?
— Что я?
— Квартиру не отримав?
— Тю, так у меня і так квартіра в Донецке. Зато теперь БМВ єсть, с охренітельнимі діскамі.
— Ти ж казав, що нічого не платять.
— Ну… по-всякому, — прозвучало якось ехидно. — Всьо. Мне нужно ідті.
— Окей. Дякую за інформацію.
— Та всьо нормально. Давай. Берегі себя.
— Давай.
Не встиг я відвести телефон від вуха, як дзвінок обірвався. Да уж… Чого-чого, а такого я сьогодні точно не чекав. Навіть спека вже не так турбувала мою голову, як ця розмова. Ну і якого біса я стою? Кинув автомат за спину і пішов на протилежний бік посадки, де стояв наш невеличкий табір і намет командира блокпосту.
Дійшовши до місця призначення, я ще раз дістав телефон, подивитися на номер. «А, так. Він же прихований», — згадав і поклав назад у кишеню.
— Дозвольте, — сказав я, заходячи в намет.
Намет був відкритий навстіж, а низ по всьому периметру задертий сантиметрів на сорок. Коли б це не зробили, то в наметі можна було б відчути себе, як курка в духовці.
— Так. Що там? — відволікся командир від блокнота, в якому щось записував, сидячи на розкладачці.
— У мене для Вас є цікава інформація.
— Говори.
— Мені тут люди зателефонували, розповіли, що з того боку планують диверсійну операцію на нашому блокпості із застосуванням ПТРК протягом двох діб.
— Хто зателефонував?
— З того боку люди.
— Прізвища є у цих людей?
— Є. Але ви їх все одно не знаєте.
— Ясно. Іди займайся справами.
— І що, нічого робити не будемо?
— Мені що, на кожен дзвінок увагу звертати?
— Можна, щоб ми хоча б машини розвернули у напрямку дороги, а то вони там боком, як мішені стоять. А так хоч площа машини, по якій можна потрапити, буде меншою.
— Ні.
Я помовчав кілька секунд і відповів:
— Окей.
І попрямував до виходу. Ось як на таке реагувати? В голові одні матюки і розділ Статуту про субординацію. Значить, будемо вирішувати проблему без допомоги начальника…
Зупинився і почав оглядатися. На дорозі у шаховому порядку стояли шість БМД, повернені боком у напрямку руху. Оцінив, звідки може прилетіти ПТРК. Ракеті потрібен відносно чистий обрій, щоб можна було її вести до мети. Але ж там найвірогідніше буде не тільки один ПТРК, а ось стрілянина може вестися вже звідки завгодно. Мдаааа, завдання…
Вийшов на дорогу. З машин, які чекають, поки їх перевірять і пропустять, вже утворилася черга. Підняв голову вище і побачив Карачун. Задивився, навіть забув, навіщо прийшов. Раптом побачив Максона, що саме вилазив з БМД.
— Максоне!
Він, зістрибнувши з машини, попрямував було в інший бік, але почувши, що я його позвав, обернувся.
— Чого?
— Де інші механи?
— А що, вирішив проф-вечірку влаштувати? — посміхнувся він.
— Так, блін, дискотека намічається, з дисками кулеметника Ганса… І це ніхєра не жарт.
Попросив зібрати всіх через п’ятнадцять хвилин біля 740-ї машини, тому що є просто звіздєц, яка важлива інформація. Максон недовірливо примружився. Його вираз обличчя говорив: «А чи не охрєнів ти, намагаючись мною командувати?». Але послухавсь і пішов збирати механів. А я продовжив оцінювати місцевість, ходити навколо і думати, що можна зробити. Заспокоював себе думкою, що ми ж тут начебто і так до всього готові. Але якщо чесно, ця думка була якоюсь маленькою і все норовила кудись втекти і сховатись від страху.
Через п’ятнадцять-двадцять хвилин усі зібрались, і я почав розповідати:
— Хлопці, коротше, упродовж двох днів на блокпост має бути здійснена атака. І головною мішенню будуть БМДешки. Тому я настійно рекомендую всім знайти собі й обладнати якесь інше місце для ночівлі, бо є шанс бути підсмаженим.
— З чого ти взяв?
— Газа телефонував.
— Ого! Він ще живий. А говорили, що завалили.
— Нашого Старлєя теж ховали кілька разів. Але я запитав у Гази, каже, що живий, бігає наш Старлєй всюди за Стрєлковим, як собака, охороняє його.
— Що ж. Такі дохнуть в останню чергу.
— Або взагалі не дохнуть. Гаразд, хлопці, давайте переїздом займемося.
Протягом півгодини всі речі з машин були витягнуті, а ті, у кого був намет, швидко почали копати собі невелику ямку за посадкою. Ну, а я просто переїхав до свого товариша, який жив один у двомісному «палаці». Попередив усіх, хто був на блокпості, й все-таки спробував себе заспокоїти, що все буде пучком. На годиннику була лише дванадцята година дня, а вже стільки всього цікавого сталося. Так і не поспав. А день монотонно стікав
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Слiди на дорозi», після закриття браузера.