Читати книгу - "Безцінний"

— Але ж це абсурд! — жахнулася Лоренц. — Ми не маємо уявлення, що є в цій колекції, не уявляємо, хто її власник, не знаємо її історії. Не можна шукати «якесь зібрання картин», це не має жодного сенсу. Має бути якась точка опори.

— Той граф… — почала Ліза.

— Ні, Лізо, я зараз цілком серйозно. Точка опори, а не чергове невідоме! Графа нам замало. У XIX столітті кожен, хто мав гроші на циліндр, уже називав себе графом.

— Удруге Моне згадав про графа вже у літньому віці, під час інтерв’ю місцевій газетці у двадцяті роки, — незворушно вела далі Ліза. — На запитання про злидні він відповів, що, цитую: «були страшні й принизливі, але й серед багатіїв трапляються закохані в мистецтво божевільні. Наприклад, нам кілька разів допоміг один екзотичний граф, ексцентрик із власним островом і, на щастя, з власним багатством». На що журналіст запитує: «Як у Дюма?» А Моне відповідає: «Так, саме так. Острів, багатство і таємниця».

— Відколи знайшли це інтерв’ю, називаємо його «граф Моне-Крісто», — усміхнувся Борґ.

— Є ще кілька подібних згадок у різних художників тієї епохи та їхньому оточенні, всі датуються кінцем XIX століття. Іноді лише згадують графа, іноді пишуть про його щедрі покупки. Іноді дивуються, що стільки витрачає на картини, які навіть їм видаються не дуже вартісними.

— І про нього нічого невідомо, крім того, що він мав острів? — запитав Кароль.

— Відомо також, що мав дружину або пасію, в яку був закоханий по вуха.

— Щось про неї знаємо?

— Тільки те, що її звали Катаріна. Знаємо про це від журналіста Теодора Дюре, який розповідав про вечір у будинку Моне в Аржантеї…

— Як її звали? — голос Лоренц так змінився, що всі повернули голови в її бік. Докторка Зоф’я Лоренц мала такий вигляд, ніби побачила привида.

— Як звали ту жінку? — повторила вона з притиском, підходячи до Лізи.

— Катаріна.

— А з чого ти взяла, що то була графова дружина чи коханка?

— Як я казала, зі статті одного журналіста, приятеля імпресіоністів. Він згадував про графа, трохи роздратовано пишучи, що «граф не припиняв говорити про свою кохану Катаріну, але заплатив за їхні картини забагато, щоб хтось посмів його перервати»…

Зоф’я жестом попросила Лізу, щоб та замовкла. Замислена, підійшла до Кароля й обхопила його руки.

— О Боже, — прошепотіла.

— Можеш називати мене Кароль, — прошепотів у відповідь, нахиляючись у її бік.

Мала бути по-справжньому схвильованою, бо не звернула уваги, а може, просто не захотіла витрачати енергію на відповідь. Відпустила руки Кароля й повернулася до Лізи Тольґфорс і Стена Борґа.

— Я знаю, чому ви не знайшли вашого графа Моне-Крісто, — сказала вона. — 3 тієї простої причини, що не шукали в Третьому світі. Якщо вдатися до вже відомого нам прикладу, ви приземлились у дикунів і вам не спало на думку, що ваш клапан був їм потрібен не для вівтарика, а для завершення будівництва космічного корабля у джунглях по той бік села. Ви бачили тільки клапан і не бачили більшого цілого.

— А конкретніше? — запитала Ліза.

— Ви взагалі не припускали, що це міг бути колекціонер, для якого ці священні корови живопису були лише доповненням національної колекції. Другосортним мистецтвом, яке він купував не для того, щоб похитнути основи світу, а лише тому, що польські художники його просили, аби він допоміг французьким колегам. Бо це здібні митці, а їм постійно не щастить.

Лоренц глянула на шведку й шведа і пирхнула зо сміху.

— Але ж ви шведські сноби. Якби за двадцять років своїх пошуків ви хоч раз подумали, що за залізною завісою теж існує цивілізація, швидко дізналися б, що «кохана Катаріна» — це ніяка не дружина чи коханка, не дочка і взагалі ніяка не жінка. Це острів у Середземному морі, який належав тоді одному божевільному польському аристократові. Який, зверніть увагу, не був ніяким аристократом, але мав стільки грошей, що називали б його і князем, якби він цього забажав. Ти вже знаєш, про кого я кажу? — риторично запитала Кароля.

Якусь мить той дивився на неї, мружачи очі, потім вибухнув сміхом.

— Двадцять років? Ви двадцять років шукали того психа? — Він збирався говорити далі, але Ґмітрук зненацька його перервав.

— Тихо, — наказав.

Замовкли й почули те, що Анатоль уловив першим. Щораз гучніший звук моторів, досить пронизливий, більше схожий на мотоциклетний, ніж автомобільний.

У лабораторії не було вікон, вибігли до сусіднього кабінету і з’юрмилися біля столика під вікном. За снігом, що кружляв надворі, було добре видно три прожектори, які швидко наближалися до них; від будинку Борґа їх відділяло не більше кількох десятків метрів.

— Що це таке? — запитав Кароль. — Квадроцикли? Снігоходи? Ти взагалі чекаєш на гостей?

Цієї миті у вікно з великою силою вдарило щось, що мало вигляд бляшанки пива. Звичайне вікно не витримало б такого удару, але це було міцне, скоріше за все, куленепробивне. Бляшанка відбилася від вікна, вдарилася об лід, відбилася ще раз і вибухнула білим сліпучим вогнем, так добре відомим Анатолю Ґмітруку. Лоренц відвернула погляд, а коли за мить глянула у вікно, побачила незвичну сцену. У місці спалаху росла калюжа неспокійного, дуже яскравого вогню, що пропалював шар снігу і шар льоду під ним. Не минуло й секунди, як пломінь, викидаючи в повітря клуби пари, пробив товстий шар льоду й провалився в Балтійське море. І весь час палав! Палав, підсвічуючи знизу лід, з білого стаючи зеленкуватим, а потім темно-зеленим, був як жмутик бенгальських вогнів усередині винної пляшки з товстого зеленого скла.

— Запалювальна граната! Тікаймо! — крикнув Ґмітрук і штовхнув її в бік виходу.

Зоф’я побігла, не чекаючи особливого спонукання, в кишені джинсів відчувала вагу ключиків від Феррарі.

9

Лоренц і Бознанський кинулися сходами вниз, ніби від цього залежало їхнє життя. Що ж, від цього справді залежало їхнє життя. Майор Анатоль Ґмітрук подумки вилаявся, що вино й хороша їжа послабили його пильність і він залишив зброю в куртці, що висіла внизу біля дверей.

— У машину! Бігом! — крикнув шведською до Лізи і Стена.

Але вони не були такі дисципліновані, як польські друзі. Замість того, щоб вибігти, нервово метушилися біля стіни навпроти вікна поряд із чимось, що мало бути сховком за книжковою полицею. Поправка: навіть не метушились, а боролися. Борґ уперто намагався врятувати щось, що лежало у сховку, Ліза відтягувала старого, а той брикався й намагався її відіпхнути.

— Воно цього не варте! — репетувала шведською.

— Усе воно варте! — істерично крикнув Борг. — Усе! Немає нічого ціннішого від краси.