Читати книгу - "Коли спалахують зорі, Наталія Ольшевська"

Адам

   Чорт! Чорт! Чорт!

   Як же паскудно… Наче знову переживаю дежавю, відчуваючи себе зрадженим, хоч і цього разу фізичної зради не було, у цьому я впевнений. Але якби вона не провела зі мною останні декілька днів, якби не віддала мені свою незайманість – я був би глибоко переконаний в інакшому, але… Бісові «але»! Чому вона нічого не сказала?!

   Коли прочитав зміст листівки, яку її мати вручила мені в руки, як святий грааль – наче ляпас отримав, тільки набагато потужніший, ніж той, який отримав від Каміли на вулиці. Та я дійсно не розумію. Усю дорогу додому прокручував на повторі в голові цю ситуацію. Не розумію її мотивів, як би не намагався. Вона не хотіла цього шлюбу, який її чекав через цілих три роки, тоді що змінилося і до чого такий поспіх? Мабуть, варто було вислухати її відразу, аби не засипати самого ж себе запитаннями, на які не маю відповідей, і поставити крапку, та я не зміг… Навіть попри злість, я не хочу, аби все так закінчилося. І якби не таксі, яке чекало з моменту нашого прибуття, я б точно здався і забрав її з собою, аби лиш вона припинила плакати. Всередині досі усе стискається від згадки про її заплакане обличчя, але вважаю, що вчинив правильно. Якщо вона хоче змінити своє життя – їй потрібно навчитися чинити опір, навіть власним батькам, адже вони не завжди чинять «як краще для дітей».

   Холодний душ трохи заспокоює розпалену запитання голову, але не допомагає припинити думати та згадувати. Минуло дві години, а я сную туди-сюди квартирою, граючи у теорію ймовірності і прогнозую варіанти подальшого розвитку подій. Не можу припинити про неї думати. Не можу… Вона, наче, усе тут заклеймувала. Лишила відбиток на кожному предметі. Не можу всидіти ні на дивані, ні на ліжку, ні в клятому кріслі  на кухні. Це якесь прокляття!

   І скільки б не гриз себе, не розумію одного: навіщо вона говорила про почуття, шаленіла від ревнощів та горнулася так, наче навколо страшенна негода, а мої обійми – єдиний прихисток? Не вірю, що вона вдавала… Я відчував усе в її дотиках та поглядах. Але бути запасним варіантом чи відволікаючим фактором я не згоден.

   Якщо за двадцять дві години, які у неї лишилися, Каміла не з’явиться на моєму порозі – це крапка. Жирна і остаточна.

   Нестерпно хочеться напитися, аби заглушити шквал колючих емоцій, та я чекаю… Сподіваюся, незліченну кількість разів називаючи себе ідіотом, але не можу інакше. Вона мені потрібна. Навіть сам собі пояснити не можу своїх почуттів, та вони є. І віддаються всередині настільки сильно, що вперше у житті готовий дати людині другий шанс, аби переконатися, що я їй потрібен.

   Звук від дверного дзвінка розлітається квартирою, змушуючи пульс пришвидшитися. Долоні пітніють та починають тремтіти від передчуття. Швидкими кроками долаю відстань до дверей та, не дивлячись у вічко, різко розпахую їх навстіж.

- Ти не забрав свої речі, - секундне піднесення вмить змінюється на роздратування, коли замість Каміли на порозі бачу матір.

- Дякую, - перехоплюю сумку з її рук, - чаю не пропоную. На цьому все?

- Ні. Адаме, нам потрібно поговорити. Минуло достатньо часу, аби ти нарешті зміг мене вислухати.

- Навіщо? Скажеш щось нове?

- Скажу тобі правду, яку ти не дав можливості розповісти більш, ніж три роки тому. Синку, у мене немає нікого ріднішого за тебе і я не хочу, аби ти ненавидів мене до кінця життя за те, чого я не робила.

   Не хочу її слухати, я достатньо почув у той день, коли мене повністю знищили, але зараз я готовий на будь-яку компанію, аби час почав йти швидше.

- Заходь, - відступаю в сторону, аби звільнити прохід.

***

   Абсолютно, твою матір, не легше! Жодного разу не почувався ще більшою сволотою, ніж після розмови з матір’ю. Який же я мудак! Навіть не знайшов у собі достатньо сміливості, аби вибачитися… Почуте вибило мене з колії і я не маю сумнівів щодо правдивості її слів. Але що тепер з цим робити? Усе навалилося, як лавина…

   Міцно замружую очі та витискаю газ на максимум, поки єдине, що починаю чути у своїй голові – свист повітря, а тіло пронизує крижаними потоками холодного вітру, поки на усій швидкості мчу трасою.

   Єдине, що могло б мене заспокоїти – лагідний зелений погляд та міцні обійми тендітними ручками, поки я зариватимусь носом у блискуче руде волосся, жадібно вдихаючи улюблений цитрусовий запах… Я чекав. До третьої години ночі. Тоді не витримав. Потрібно було відчути щось інше…

   Коли кермо починає вихляти, висковзуючи з рук, різко розплющую очі. Різкий викид адреналіну у кров змушує міцніше його перехопити у спробі вирівняти байк. За декілька десятків метрів до повороту таки вдається це зробити, не ставши плямою на асфальті.  Не хочу повертатися до цього життя, де єдиний спосіб викинути усі думки з голови – довести себе до межі, де прокидаються лише інстинкти самозбереження.

   Скидаю швидкість, розвертаюся та повільно їду порожньою дорогою у напрямку міста, зустрічаючи схід сонця. Попереду новий день. Мабуть, якби я знав молитви, то неодмінно ними скористався б, аби він пройшов саме так, як сподіваюся.

   Після розмови з мамою я усвідомив одну річ: я не кохав Злату. Мені було її просто шкода. Мабуть, набагато більше я прив’язався до Тимура, який був непотрібен власному батьку. Мені хотілося довести самому собі, що я не стану таким, як мій недолугий татусь, що зможу бути кращим. Я проводив з ними багато часу. Між нами зі Златою усе якось закрутилося само собою і нашу різницю у віці я абсолютно не вважав проблемою. Та, як з’ясувалося згодом, проблемою був зовсім не вік.

   Тепер, озираючись назад, я абсолютно чітко розумію, що до Каміли відчуваю щось кардинально інше. Глибоке і сильне. Хочу бути причиною її посмішок, сором’язливих поглядів та відвертих стогонів; хочу стати центром її всесвіту, аби нікого іншого для неї не існувало, лише я, перший і останній. Але я повинен переконатися, що вона цього хоче, зробить усе можливе, аби ми були разом. Я погоджуся їй допомогти, лише б вона наважилася.