Читати книгу - "Реквієм блондинкам"

Генч і ще хтось. І саме він проробив той трюк з мотузкою. Я якраз стояв у дверях, пильно вдивляючись перед себе, коли це яскравий спалах блискавки освітив довколишню пітьму. В цю долю секунди я й побачив Генча. Він стояв за добрих п’ятдесят ярдів від мене, однак я чітко його роздивився. Я саме збирався заволати вам, коли щось гепнулося мені на шию і ще до того, як я зміг крикнути, на моїй шиї затягнулася петля і мене кудись поволокли...

— Я бачив це, — перебив його я. — І від цього мало не збожеволів.

— А уявіть, як було мені! — сказав Реґ, обережно погладжуючи шию. — Якби я не зметикував одразу, то тепер був би вже закляклим трупом. Відчув, як хтось промчав повз мене і почув, як із шумом зачинилися двері склепу. Я добре знав, що це означатиме, якщо вони мене доб’ють. Петля на шиї на той момент вже так затягнулася, що я ледь дихав. Тож я звівся на ноги і, похитуючись, побрів до типа, котрий тримав мотузку. Вчинивши так, я дещо послабив зашморг, але незначно. Відчував, що ось-ось втрачу свідомість, і саме тоді — не знаю, чому я не подумав про це раніше! — я й згадав, що у мене в руці пістолет. Я почав стріляти. І це подіяло. Тим двом вбивцям не сподобалося, що хтось чинить їм опір. Вони дременули. І, щойно той тип відпустив мотузку, мені відразу стало легше. Я випустив по них ще кілька куль, а тоді вже повернувся, щоб з’ясувати, що сталося з вами. Двері були зачинені і ключа в них не було, але невдовзі я знайшов його в траві, куди Генч впустив його, тікаючи. І ось я тут!

Я глибоко зітхнув.

— А ви не роздивились, хто був той інший? — запитав я.

Реґ заперечно мотнув головою.

— Ні, але впевнений, що накидав мені петлю на шию не Генч.

Одрі вклала свою долоню в мою.

— А вам не здається, що нам час тікати звідси? Вони щомиті можуть повернутися.

— Зараз йдемо, — сказав я, потискаючи їй руку. — Нам залишилося ще дещо тут зробити, а тоді підемо звідси геть. У вас є ліхтар, Реґу? Мій майже сів.

Він подав мені крихітний кишеньковий ліхтарик.

— Що ви надумали? — стурбовано поцікавився він. — З мене вже досить цієї місцини!

— У вас ключ від склепу при собі?

— Так, — він витяг ключ з кишені, демонструючи його мені.

— Замкніть двері зсередини і станьте там насторожі. Я маю намір відчинити ще одну труну.

— Ви збожеволіли, — сказав він, але виконав наказ.

Одрі сіла на мармурову сходинку, притулившись головою до стіни. Вона була бліда та змучена, однак не вимовила жодного слова.

Я знову пішов до домовин і заходився відчиняти труну поруч із тою, яку вже оглянув.

За кілька хвилин відгвинтив усі шурупи і зняв кришку. Одного погляду виявилось достатньо.

— Реґу! — гукнув я. — Підійдіть-но сюди! Ви знаєте, хто це?

Він перетнув усипальницю і зупинився поруч зі мною.

— Всемогутній Боже! — прошепотів він, затамувавши подих. — Та же ж Люсі Мак-Артур!

Я закрив труну кришкою і витер руки носовичком. Вони були липкі від поту.

— Добре, — зауважив я. — Не відчинятиму інших. Дівчата напевно всі тут. Поїхали додому, однак нам доведеться викликати сюди поліцію, бо вбивця знову може зробити спробу позбавитися трупів.

Реґ відімкнув двері і витріщився в темряву. Починався дощ. Ми підійшли ближче і тепер стояли, прислухаючись.

Запаморочливий аромат тубероз, гвоздик, лілій, фіалок та жасмину завис у задушливому, нерухомому повітрі. Гроза відкотилась тепер далеко, але дощ почав накрапати великими краплями — наче тисячі пальців водночас вдарили по провислому барабану.

— Ви що-небудь бачите? — запитав я пошепки.

— Анічогісінько, але мене не надто надихає перспектива прогулятися кладовищем в такій темряві, знаючи, що десь — за котроюсь із могил — причаїлося двоє вбивць і лише чекають нагоди, щоб вистрибнути звідти на нас, — зауважив Реґ тривожно. — Може, ми би краще пересиділи тут до ранку?

Я обміркував його пропозицію, але мені здалося, що Одрі не в стані буде витримати в цьому склепі ще шість годин.

І тому хитнув головою.

— Ні, ми йдемо, — сказав я. — Якщо триматимемось усі разом, то вони не посміють нас чіпати. Але, гадаю, вони тепер вже далеко звідси.

Я вийшов на дощ, і мої супутники зробили те саме. Замкнув склеп на ключ, спустився сходами, пройшов до хвіртки і знову замкнув її за собою. Поклав ключ у кишеню.

— Ходімо, — промовив я, беручи Одрі за руку.

При світлі ліхтарика було видно, як дощ суцільним потоком ллється на насичену вологою доріжку. Верби похмуро струшували на нас воду з гілок. Далеко на горизонті спалахували блискавки, підсвічуючи сірі заплакані хмари.

Ми обережно просувались доріжкою, прислухаючись до найменшого поруху, і серця наші глухо калатали.

Окрім хрусту гравію під ногами та сильних ударів дощових крапель по листю, жодних інших звуків на кладовищі не вчувалося.

Нарешті з темряви визирнула біла сторожка наглядача, і ми вже знали, що знаходимось близько до виходу.

— Мені потрібен той журнал, — шепнув я Реґові, — а ви почекайте біля вікна.

— Ні! — Одрі схопила мене за руку. — Ми підемо з тобою! Не розлучаймося й на мить!

— Гаразд! — сказав я і спробував відчинити вікно.

Через п’ять хвилин ми всі вже сиділи в авто Одрі, і вона швидко повела машину в напрямку готелю. Журнал реєстрацій лежав у мене на колінах. Реґ сидів позаду, обтираючись вологим носовичком та щось бурмочучи.

— Завтра це все скінчиться, — сказав я їм. — А як саме скінчиться, залежить від тебе, люба!

— Я робитиму все, що ти скажеш, — спокійно озвалася Одрі, — але, будь ласка — ніяких більше могил!

Я поплескав її по руці.

— Це будуть не могили, — запевнив я її, — то буде щось набагато краще!

Промовивши ці слова, я помітив на узбіччі аптеку і попросив пригальмувати.

— Хочу переговорити з Бейфілдом, — пояснив я. — Треба, щоб склеп охороняли.

Мені пощастило застати Бейфілда на місці, бо той саме виходив. Він не виказав особливої радості, почувши, хто говорить.

— Вже до завтрашнього вечора, — запевнив я його, — ця справа буде розкрита. Якщо