Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

Розділ 34

Ваш вихід, Андрію Олександровичу

Тиша. Ні далекого валування собак, ані свавільного каркання вороння. Гнітюче, спустошливе безгоміння.

Андрій лежить на спині, дихаючи ледь помітно, наче спить. Напівпрозорі завитки пари здригаються біля ніздрів і вмить розсіюються. Талий сніг розтікся по обличчю, лишивши сірі доріжки. У кутиках заплющених очей стоять калюжки води, і перші полиски майбутнього світанку, відбиті напрочуд безхмарним небом, виграють у них рожевуватими відблисками.

Ось він стиха застогнав, перевернувся на бік і розплющив очі. І знову стогін, але тепер — голосний, сповнений муки і болю. Судомно затрусився всім тілом, згорнувся равликом, важко закашлявся. Було страшно і холодно. Якби цієї ночі був мороз, він би не прокинувся. Але просілі кучугури, що втратили пишність, свідчили про те, що нижче нуля температура не опускалася. Андрій насилу зумів перевернутися на живіт, підтиснув коліна і став навкарачки. Із третьої спроби зумів підвестися, й ледве встояв — усе тіло страшенно затерпло, ніби ноги і руки замінили на протези. Зліва на його обличчі красувався здоровецький синець. Ліве око наполовину запливло, на вилиці була величезна ґуля, замурзана кров’ю, що вже запеклася.

Андрій обережно порухав щелепою, потім торкнувся до суглоба, обмацав скроню, підборіддя, ніс, зуби. Цілі. Здається, усе закінчилося отим єдиним ударом, й обійшлося без переломів.

Він подивився на годинник. Майже сьома ранку. Суботин автомобіль зник. Андрій поплескав себе по кишенях, шукаючи телефон. Немає. Він розгублено роззирнувся, став навпочіпки, розгріб рукою сніг поруч із місцем, де лежав, — нічогісінько.

— Ох ти ж сволота… — тихо мовив він.

Без особливої надії ще раз перевірив кишені. Навіть гаманець і то був на місці. Знову роззирнувся. Раптом побачив щось чорне у снігу, там де стояв «опель». Виявилося, його наплічник. Андрій нетерпляче смикнув застібку і полегшено зітхнув — принаймні тека була на місці.

Закинувши за спину рюкзак, він з понурою рішучістю пішов назад у селище.

Готель зустрів його звичною пусткою. Ні поліції, ні ознак, що тут хтось був. На дверях його номера нічого немає. Навіть крихітної крапельки засохлого клею. Наче й не було. Номер — такий самий, як він покинув його вчора. Андрій обережно вмився і був навіть радий, що вода — крижана. Нестерпно хотілося піти в душ, а потім — трохи поспати. Так сильно, що він мимоволі узявся переконувати сам себе — все одно Суботи не буде на місці щонайменше до десятої, отже, в нього є години дві… Думки були настирні, наче хтось нашіптував їх, сидячи в нього у голові. Насправді Андрій розумів, що піддаватися не можна. Спокійний затишок готельного номера не просто вкраде в нього час. Скоріш за все, він висмокче рештки сил, які так потрібні йому, щоб плисти проти течії.

Уже виходячи, зупинився біля конторки на вході, задумливо затримавши погляд на дзвінку з чорною латунною жабою на круглястому боці. Торкнувся до розбитої вилиці. Мабуть, додаткова обережність не зашкодить. Розстібнувши наплічник, вийняв картонну течку і сховав у шухляду конторки.

Уже за кілька хвилин він був на центральній площі. Селище й досі не прокинулося. Зо два рази він бачив заспаних людей, що випліскували з ґанку накопичені за ніч нечистоти. Поліційний відділок був зачинений. Де живе Субота, він теж не знає. Він узагалі тут нічогісінько не знає. І телефона нема… Спересердя Андрій заходився гатити ногою у двері, сподіваючись, що спрацює сигналізація. Але сигналізації там теж не було.

За чверть восьма він був у медпункті. Ксеня вже вдягнулася й чекала на змінницю. Зітхнувши, знову вдягнула халат.

— Хто це вас так? — запитала вона без надмірного співчуття в голосі.

— Я навіть обличчя не роздивився. Хлоп! А вже ранок.

— А за що?

— Ні за що — телефон украли.

— Ясно… — вона обережно промила йому вилицю і тепер обробляла антисептиком. — Пощастило, що швів не треба накладати.

— Послухайте, Ксеню… А вашого чоловіка Арсеном звати?

— Так. А що?

— Та просто… Ви казали, ревнивий. А тут мені розповіли про одного ревнивого Арсена.

Вона враз насторожилася:

— Хто розповів?

— Субота, — збрехав Андрій. — У вас удома кролик живе, так?

— Живе… А чого це ви з Суботою нас обговорювали?

— Та не вас, а загалом… Селище. Він вас б’є?

Вона аж відсахнулась від нього.

— Хто?

— Та ж чоловік ваш. Час від часу розпускає руки, правда?

— Не ваше діло.

— Просто ви видалися мені не такою, як усі. У середу, коли ви йшли додому після зміни. Ми ще про Христину говорили — хоч це пам’ятаєте?

— А що ж я, по-вашому, забула?

— Ото ж бо й воно: мені здається, нічого ви не забули. Але й те, що ви з ними заодно, — теж, правду кажучи, не віриться. Ви не така. Видалися мені не такою… Коли сказали, що це селище не заслуговує на щось аж таке хороше, як діти.

— Коли це я встигла вам таке сказати? — здивувалася Ксеня.

— Тоді й устигли… А тепер я взнав, що ви, як усі: терпите ревнивого мудака, який вас лупцює. А іноді робить дещо й значно страшніше. Я правду кажу? Набагато страшніше.

Вона нервово кинула в лоток брудний тампон і вдала, що її цілком поглинуло складання марлевої серветки.

— Не знаю, що там вам намолов Субота… І чому ви взагалі лізете в моє особисте життя…

— Тому що вам не все одно. Коли я запропонував шукати дівчинку, і ви погодилися, не замислюючись, — вам не було начхати, як усім навколо. А тепер не все одно мені.

— Я взагалі не розумію, про що ви. Яку таку дівчинку я погодилася шукати?

— Надю. Маленьку дівчинку з особливостями розвитку.

Оксі скривилася, але Андрій не дав їй заперечити.

— Якщо жити з монстром — це і є ваше особисте життя, то живіть собі! — палко промовив він. — Але навіщо ви підігруєте комусь в іграх, сенсу яких не знаєте?

— Андрію, я не знаю ніякої Наді!

— Ага, і її теж! — здивувався він. — І Галу, яка намагалася накласти на себе руки у вас на очах, ви теж зовсім не пам’ятаєте?

— Боже мій, ви знову! — вона грубо наліпила йому на щоку марлеву серветку, навмисне завдавши болю.

— Оу! Легше…

— Не було ніяких Гал! І шукати якихось там дівчаток я теж не погоджувалася! Того вечора ми говорили про Христину — і лише про неї! Даремно ви не послухалися лікаря.

Дивно, та вона говорила це дуже натурально. Переконано. Він удруге подумав, що все це занадто добре як на аматорську виставу.

— Як скажете… — замислено пробурмотів Андрій. — То хоч про Христину ми можемо поговорити?

— Нема про що тут говорити, — вона заходилася прибирати в маніпуляційній. — Знайшлася, то й Богу дякувати…

— А ви сама коли востаннє писали листи рукою? Хто взагалі в наш час пише листи!

— Мені сказали, що вона жива, і я рада… — тихо мовила вона, і радості в її тоні було менше за все.

— Сьогодні вночі я знайшов праву Христинину руку — прибиту до дверей свого номера. А телефон, на який устиг усе сфотографувати, в мене забрав