Читати книгу - "Поцілуй Першим , Ольга Манілова"

Давно орендував для Ігната і хлопців щось на кшталт офісу поруч із центральною вулицею, і зараз собі кабінет там теж виділяю.

Ледь не розламую склянку, коли одного полудня туди вбігає розчервоніла Аліса.

Нерви ні до біса. Усе ще думаю про приставлення нам охорони. Уже більше схиляюся до необхідності. Хм, більше ніяких солодких спекотних перегонів у фруктовому саду.

Виявляється, у сусідки Міри Никонівни народжує корова, ветеринар вже у справі, але тварина завалилася і треба перевернути.

Зі зітханням іду рятувати корову. Один із бійців зголошується допомагати, бо корів він, за його словами, добре знає. Зовсім юнак. Ще не знає, яке завтра за ним закріпиться кличка — Отаман Телиць.

Ось вона, сувора бандитська реальність у Василькові.

Де єдина загрозлива мафія — це церковний хор.

Який зламав ТікТок Єгора Ліна з двома мільйонами підписників і розмістив там вибачення перед фанатами за малий розмір дітородного органу від імені рок-музиканта.

Як то кажуть, хай Бог милує.

З коровою більше Артем справляється, а я керую процесом. Господинею породіллі виявляється жінка, що звинуватила мене в розправі над Алісою. Вона уникає дивитися на мене.

Відмиваю руки від бруду в передбаннику хати, бо все-таки довелося разом корову тягнути на дорогу.

Вікно в альтанку виходить, і господиня приєднується там до Аліси. Прислухаюся, коли розмову про мене заводить:

— Алісо, Алісо, чи треба тобі воно. Не ображайся, але напоїть коня та й кине тебе. Ти ж немолода вже. Який же він хлопець тобі, такий?

Завмираю, коли відповідь чую. Дерев'яніють навіть ясна. Пульс як у дубовій коробці б'ється. Ту, якою зазвичай цвяхами закалачують — і в землю.

— Так Вася мені не хлопець, Маріє Георгіївно, — сміється, — та й подивіться, яке століття надворі. Ну що ви. Усе добре буде!

— Ой Ліска. Ми ж тобі добра хочемо. Плакати потім будеш. Давай я тебе з племінником своїм познайомлю. Він механіком у рейси ходить, серйозний хлопець, дружину шукає. Ну давай. У цього ж таких дівчаток, як ти, у кожному місті.

Навіть якщо я виявився і "не хлопцем", механік у рейс наступний без яєць піде, якщо що. І члена теж.

І яких дівчаток, йопта? Звідки вони це все беруть. Я в житті ніколи ні з ким не зустрічався. Взагалі. Ніколи. Тільки з Алісою.

Тобто, і з Алісою, виявилося, теж не зустрічаюся за її словами.

— Дякую, —  каже Аліса, — я знаю, що ви хороші. Просто я Васю кохаю, ну що тут поробиш. Не все в житті потрібно прораховувати за вигодою.

— Ось тому ти й незаміжня, — пихкає Марія Георгіївна.

Я на руки свої дивлюся, а вони розпливаються. Немов я в розпалі мутаційного процесу.

Кохає? Але навіть не хлопець?

Це що за винос мізків.

Кохає мене?

Вона так просто це сказала, а мені навіть... жодного натяку на таке. Мені тільки нещодавно стала шепотіти, що хоче мене, і то — одразу, як відсмажу її на повну і сам контакти кардіолога шукаю.

Як це, мати вашу, поєднується з "не хлопцем"?

Я хто тоді?

Гуркіт злості неминучий. Бо згадую, як попереджав Алісу, що трахарем не буду.

Тепер стає наочно очевидним, чому всі кажуть, що жінок зрозуміти неможливо.

Кохає?

Це... як узагалі?

Вона, звісно, одразу помічає зрушення в моєму настрої, але не розпитує. Добре, бо я й гадки не маю, що тоді вивалю на стіл.

Можливо, висмалю її просто на проспекті. Такий варіант можливий. Ну, щоб усі бачили. Тоді "не хлопець" почне у багатьох асоціюватися з конкретним хлопцем, що б там вона не говорила.

До вечора злість клубком збирається в жаровні над ребрами. Підходжу до хати накрученим. Шарпака, коли бачу його кошлату голову біля хвіртки, ледь не відштовхую. Куди на ніч глядя йде?

— Принесеш у хату дурь, поїдеш на Аляску рибу чистити. Або годувати. Знаєш, де це?

— Знаю! І я не такий!

— Я тобі сказав. А ти думай.

Аліса вже до сну приготувалася, і телефон читає. Цілує мене солодко, а я ж як паразит чіпляюсь і смокчу. Медову солодкість усю.

І зачиняю все це на тисячі замків. Потрібна вічність, щоб усе обдумати. Я не виводжу. Звивини мозку не вивозять, і жаровня над ребрами теж.

Гладжу її потім по стегну і кажу, що нам рано вставати і щоб засинала вона. Аліса все розуміє. Я навіть не моніторю реакцію, бо теж свій телефон читаю.

Іншими словами, сахаюсь дивитися у її бік.

Глибокої ночі як шизик прокидаюся. Вбираю поглядом її всю, перед тим як розбудити. Я сам не знаю, що відбувається. Боюся того, що зараз буде.

Але це виявилося сильнішим за мене. Чаклунство, діагноз такий. Усе це відчувається, як найграндіозніша підстава в житті, а в мене їх бувало багато.

У мене з грудей щось вистрибує.

Аліса розгублена і загальмована, але не роздратована.

Дай тільки шавці, як мені, кістку. Досить того, що просто "не роздратована", значить, вона не штовхне мене геть. Настільки жалюгідним себе відчуваю.

— Вася? Що сталося...

У мереживних трусах рукою шарю, швидко й чітко. Вона машинально лащиться до мене. Пахне як ягода з медом. Мене на це підсадила, як на стимулятор.

Пахне настільки добре, що й сморід хлорки перекриє.

Завалююся на неї і засаджую з усієї дурі. Втрачаю будь-що людське. Мене пружинить і ламає, як у лихоманці. Я встромляюся і встромляюся в Алісу, тому що вижити треба. Мені вижити треба. Я не знаю, що відбувається.

Навалююся сильніше, плечима всю її спину сковую. Ніжне обличчя тягну до рота свого. Вона пхикає, і коли кусає мене за губи, я наче звірюка реву і колошмачу її так само, як мене всередині колошматить.

— Я ж, — повторюю як у температурному безпам'ятстві. — Я ж. Занадто. Це занадто. Йди до мене. Ти — моя, я казав? Я казав. Треба було, коли тоді ще цілував. Треба було. Я ж.

Аліса намагається запитати, що трапилося, і чомусь запитує це в мене. Звідки мені знати. Звідки мені знати?